Братья Капрановы - Справа Сивого

Маруся чекала його на набережній. Але це вже була зовсім не та набережна, що раніше. Не було очеретів та старих човнів на піску, власне як і самого піску, замість якого тут височів бетонний парапет зі сходами до води, а дерева оточували справжні клумби із зеленою травою. Дніпропетровськ гарнішав просто на очах.

— Привіт! — Клим радісно простягнув руки назустріч коханій і одразу відчув, що з нею щось не так.

— Привіт, — вона потиснула хлопцеву руку, а на спробу поцілунку ухилилася. — Люди ж дивляться! Подумають, що ми міщани.

— Хай тільки спробують, — пригрозив Клим у простір своїм товстим портфелем.

— Що у тебе там? — поцікавилася дівчина.

— Сюрприз, — усміхнувся Клим.

На диво, вона не проявила звичайної дівочої цікавості, та й взагалі була якоюсь незвичною — занадто серйозною, навіть суворою, тоді як Клим на хвилі успіху почувався господарем світу.

— Климе, у мене до тебе справа.

— Та ну? — здивувався хлопець.

— Важлива справа.

Клим гмикнув: що вона може знати про насправді важливі справи?

— Ну, якщо так, то краще сядемо десь.

Вони вмостилися на лаві попід вербою, і Клим показово поважно поклав поруч із собою портфель.

— Яка краса! — сказав він, озираючись навкруги.

— Краса, — погодилася Маруся. — Але зараз не про це.

— А про що?

— Мого директора звільнили, — голос дівчини зробився сумним.

— Яворницького? — перепитав Клим, роблячи вигляд, що не в курсі.

— Так, і ти повинен допомогти його повернути.

— Я?

— Ти. Бо сталася помилка, — Маруся дивилася на нього такими очима, немовби давала розпорядження. Клима це роздратувало.

— Яка помилка? — запитав він і стишив голос. — Твій Яворницький — ворог народу, подякуй, що його взагалі не арештували.

— Арештували! — сплеснула руками Маруся. — За що?

— Не кричи, — Клим схопив її за плече. — За буржуазний націоналізм.

— І ти знав, що його хотіли арештувати?

— Знав, — погодився Клим. — Я тобі кажу, не кричи.

Маруся перейшла на шепіт:

— Знав і не попередив мене?

— Про що? — від здивування Клим перейшов на повний голос, але зразу спинив себе. — Про що я мав тебе попередити?

— Про арешт.

— Ти здуріла? — Клим дивився на неї, наче не впізнаючи. — Сама ж казала, що він слабує на речезнавство, що старорежимний.

— Казала, — погодилася Маруся. — Але я помилялася. І потім не можна ж за це арештовувати.

— Його поки ніхто не заарештував.

— І звільняти з музею теж не можна.

— Ну, знаєш, це вже не я, а начальство вирішує.

— То піди до начальства.

— Хто, я?

— Ти!

Клим заспокійливо поклав їй руку на плече.

— Марусю, що ти мелеш? Ти хочеш, щоб я пішов захищати ворога народу, якого я сам... — він затнувся.

— Що, ти сам?

— Не важливо.

— Що, ти сам? — наполягала дівчина.

— Нічого, це службова таємниця.

— Таємниця від мене?

— І від тебе. Службова таємниця, розумієш. Я працюю в органах ДПУ. Державного, — він підкреслив це слово голосом, — політичного управління. Особисто у мене від тебе таємниць немає. А от у держави є.

— Отак?

Клим розвів руками. Дівчина ображено відвернулася. Ну нічого, поображається і зрозуміє.

— Давай краще про хороше. Знаєш, мене зарахували до постійного штату. І скоро звання дадуть.

Вона не відповідала.

— І буду я вже не практикантом, а агентом, а може, навіть і спеціальним агентом, — прибрехав він.

— Спеціальним агентом? — обернулася Маруся, дівчата не вміють довго ображатися.

— Ну... не виключено, — на Климовому обличчі заграла задоволена посмішка.

Дівчина на мить замислилася:

— Тоді тим більше ти можеш піти і попрохати за Дмитра Івановича.

— Ти здуріла? — вирвалося у хлопця, але Маруся навіть не помітила образливих слів.

Вона обома руками схопила Клима за лікоть:

— Ну, Климочку, ну будь ласка! Заради мене, ну я тебе прошу!

— Що це ти вигадала? — Клим відсунувся від неї, і дівчина опустила очі. — Нащо тобі здався цей старий бовдур?

— Він не бовдур, — ображено пробурмотіла вона.

— Тим гірше, — Клим відчув, що перегнув, і обережно взяв її за долоню, дівчина висмикнулася. — Розумієш, Марусю, якби він був бовдуром, було б легше. А він є керівником організаційного центру націоналістичної контрреволюційної роботи.

— Це якого такого центру? — охнула Маруся.

— Вашого музею.

— Климе, що ти говориш? — дівчина забулася за образу і взялася гаряче переконувати коханого: — Що за центр? Невже ти думаєш, що я б не помітила, якби там щось таке було?