Братья Капрановы - Справа Сивого

— Не зупинятися! — підігнав Сєдова конвоїр.

— Та облиш ти! — відгукнувся той. — Це мій слідчий, поговорити треба.

Конвоїр підняв на Шпакуватого запитальний погляд, і хлопець кивнув — словосполучення «мій слідчий» пестило вухо.

— Климе, ти не думай, я не ображаюся, — почав Сєдов.

— Так це не я! — похапцем збрехав хлопець і відчув, як кров приливає до обличчя.

— Це мало статися рано чи пізно, — не звертаючи увагу на виправдання, повів далі старий. — Бо молоді вовки рано чи пізно вбивають старих.

— Слово честі! — запевнив Клим і почервонів іще більше.

— Не важливо, — сказав Сєдов. — Я про принцип. А принцип у тому, що справа не повинна зупинятися.

— Яка справа? — не зрозумів Шпакуватий.

— Великої Росії! — із придихом прошипів Сєдов. — Імперії!

— Якої імперії!? — обурився хлопець. — Скільки можна повторювати: нема вже вашої імперії! А є Союз Радянських Соціалістичних Республік!

— Ну нехай буде Союз, це справи не міняє. Розумієш, хлопче, Росія залишається Росією, як ти її не назви.

Клим хотів було заперечити, але не знайшов як. Бо Росія і справді залишилася — Радянська Росія. Сєдов озирнувся на конвоїра, немовби перевіряв, чи слухає він.

— Так от, Велика Росія — це більше, ніж я, більше, ніж ти, більше, ніж усі ми. Це вічна країна, і наша задача — служити їй.

Розмова була геть несподіваною — якби старий дорікав чи просився, тоді інша справа, а так Клим не знав, що й сказати.

— Ми з тобою однієї крові. Колись я боровся з націоналістами, сьогодні — ти. І я не ревную. Ти молодий, швидко навчаєшся. Але не думай, що їх можна отак от взяти і перемогти, — старий підняв угору свій схожий на очеретину палець і покрутив ним у повітрі, щоб підкреслити свою думку. — Хохли хитрі, як диявол. От здається, що ти їх уже загнав під лавку, вони кланяються і рачки лазять, але тільки розслабився — одразу піднімають голови і заводять про вольності. Тільки збираються в кучу, одразу хочуть гетьмана. Тільки заспівають, одразу про волю. Їх треба душити не одну сотню років, не дві і не три. Їх треба душити постійно. Вони як євреї — не дарма росіяни кажуть: «не було б жидів, взялися б за хохлів». Ой, не дарма! Мені вже не доведеться — але ти пам’ятай, хохла треба давити, а хохла освіченого давити тричі. Нема нічого страшнішого за освіченого хохла, бо він будить у інших кляту хохляцьку гордість. Зрозумів?

Клим кивнув, не стільки щоб погодитися, скільки щоб швидше закінчити розмову.

— Запам’ятай мої слова: хохла бити, а освіченого хохла — тричі, бо це — головний ворог імперії.

Клим зробив знак конвоїру, що розмову закінчено. Той підштовхнув Сєдова у спину.

— Прощавай, Климе, — наостанок гукнув старий уже на ходу. — І не носи, Бога ради, справи у портфелі!

Премія для агента разом із підвищеним жалуванням склали немаленьку суму, і Клим жодної секунди не сумнівався у тому, що з ними робити.

Двері крамниці відчинилися, в обличчя війнуло запахом тканин та галантереї вперемішку з парфумами відвідувачок.

Продавець за прилавком із повагою подивився на Климів шкіряний начальницький портфель і по-старорежимному злегка вклонився.

— Чого зволите?

— Сукню, — пересохлим чомусь горлом просипів Клим. — Оту, — і палець його вказав на вітрину з манекеном.

Продавець здивовано звів брови, але нічого не сказав. Клим прокашлявся.

— Найкращу, — додав він.

Продавець кивнув і уточнив:

— Пробачте, а ваша дама... В смислі розміру. Щоб не помилитися.

Клим замислився:

— Ну, вона, як ця ваша дерев’яна.

— Як манекен?

— Як манекен.

— Хвилиночку, — з цими словами продавець зник у підсобці і за хвилину вийшов звідти та поклав перед Климом сукню.

Так, це була вона. Несміливо, немовби школяр, що підглядає за дорослими, Клим простягнув руку до тканини. Пальці відчули легку, невагому субстанцію, що піддавалася під доторком і водночас вабила, немов дівоча шкіра. Клим відсмикнув руку і знову прокашлявся.

— Загорніть, — суворим голосом сказав він.

Продавець ще раз запопадливо кивнув і взявся за шматок сірого цупкого паперу.

— Але якщо не підійде, ви зможете поміняти, — сказав він. — Приходьте разом із своєю дамою, і все зробимо.

— Дякую.

Клим узяв із його рук пакунок і пішов до дверей. Дорогою впіймав своє відображення у дзеркалі й зупинився. Ні, так не годиться. Солідний працівник солідної організації з солідним портфелем, а у другій руці паперовий пакунок. Не лише незручно йти, але й перед людьми ніяково — що вони подумають? Він переклав пакунок під пахву іншої руки — вийшло ще гірше. Та врешті відкрив портфель і поклав покупку туди, поруч із справою Яворницького. Після того, як клацнув замок, портфель став пузатим, як у великого начальства, а заразом і приховав подарунок від пильних дівочих очей. Несподіванка завжди приємніша.