Братья Капрановы - Справа Сивого

— Ти тут воду не мути, — різко перервала розпорядниця.

Але Яворницький заспокійливо поклав долоню їй на плече і розвернувся до робочих.

— А чи ви знаєте, що ми тут копаємо?

— А що?

— Скіфів.

— А що то воно за скехва така?

— Та це така, що вона не вмивалася, Богу не молилася, церков не знала і без штанів ходила.

Жінка усміхнулася, а копач зіщулився хитро:

— Отака вона падлюка?

— Отака.

— Ну так маслуй же її лопатками, коли так, — копач плюнув на долоні і, взявши лопату, поліз драбиною донизу.

— Але дивіться уважно, — гукнув услід Яворницький. — Як ґрунт зміниться, одразу зупиняйтесь і кличте мене.

— Слухаємо, пане, — підтвердив другий копач, що поліз слідом до ями.

Драбину підняли і робота, що уповільнилася до відпочинку, тепер закипіла з новою силою.

— Старий Гаврило-коваль тут копав, — озвався раптом робітник, що навантажував лопатою ґрунт на ноші.

— Коли? — запитала пані.

— Я ще малий був.

— Щось викопав? — поцікавився Новицький.

— Та! Мідяк катерининський.

— Теж гроші, — похитав брилем Яворницький.

А дядько не вгавав:

— Казала мені бабуся, що і прадід мій пробував копати, але наткнувся на мамая.

— Мамая? — уточнив Яворницький.

— Ну да. Колись він зверху стояв, а потім чи в землю вріс, чи закопав хтось. Так у землі і залишився.

Яворницький знизав плечима:

— А слідів розкопів у шурфі не видно.

— Ну, та вони так глибоко не копали, нема дурних дарма землю ворочати.

— Хтось іде, — показав Новицький на темну постать, яка з’явилася на обрії.

Усі повернули голови, але впізнав прибульця тільки наймолодший робітник.

— Та це наш, із села. На паперті прохає. Почув, що нові люди, і дибає за поживою.

Несподівано з траншеї долинуло скреготіння, лопата зачепилася за щось тверде. Яворницький буквально підстрибнув на місці:

— Стоп! Зупиніться! Все!

Дядьки у шурфі розігнули спини і підвели спітнілі обличчя.

— Усі нагору! — скомандував історик, і дядьки, навіть не чекаючи підтвердження від своєї господині, взялися вибиратися з ями.

Нетерплячий Яворницький мало не по спинах скотився до шурфу.

— Дмитре Івановичу! Не поспішай! — гукнув йому вслід Новицький, але молодість та азарт брали своє. Яворницький уже орудував лопатою, обережно знімаючи землю у місці, де чувся звук.

Лопата раз по раз чіплялася за тверде.

— Воно збоку, треба іще вбік розширити, — зауважив Новицький, який уважно спостерігав згори.

— Мабуть, поховальна камера, — Яворницький взявся підрізати стінку шурфу та відгрібати землю у вільний кут. — Нічого, я зараз.

— Ви обережно там, — стривожено гукнула розпорядниця робіт.

Хвилин із десять було чутно лише звук землі, що відгорталася. Вчений потроху почав захекуватися, але роботи не кидав.

— Ось воно, — нарешті видихнув він.

Почувши ці слова, всі хто був на вершині — і копачі, і ті, хто витягав землю, і навіть носії з волокушами, кинулися до краю шурфу, намагаючись першими побачити знахідку, і в цей момент земля під їхньою вагою провалилася і підкопана стіна шурфу загрозливо посунулася.

— Назад! — закричав Новицький, але було пізно. Жирна степова земля усім масивом уже посунула донизу і накрила історика своїм чорним саваном.

Двійко робітників не втрималися на ногах і впали зверху. А жінка заверещала від несподіванки і розпачу.

— Господи Боже мій! — перехрестився один із селян.

Новицький загорлав:

— Дмитре! Дмитре! — потім захлопав руками, неначе крилами: — Що ви стоїте? Давайте заступи, швидше!

— Так заступи там лишилися, — якось по-буденному зауважив селянин.

— Лопати давайте! Біжіть у село! Кличте людей! — Новицький від розпачу почав гребти землю руками у даремному намаганні врятувати друга.

Зрештою двоє селян таки зрушили з місця й, озираючись, побігли у бік села. Робітники, що вантажили ґрунт, заходилися у дві тупі лопати відгортати осілу землю, Новицький все гріб землю руками, а розпорядниця робіт стояла, закусивши губу, з очами повними сліз. Усі дивилися на розриту могилу, тому ніхто не помітив, як старець, на якого нещодавно вказував учитель, наблизився до кургану, підняв руку з тонкими, немов очеретинки пальцями, перехрестився і завів старечим тріснутим голосом:

— Зо святими упокой, Христе, душу раба Твого, де немає недуги, ні смутку, ані зітхання, але вічне життя.

Засідання відділення історичної географії та етнографії VI З’їзду археологів перенесли до найбільшої аудиторії Імператорського Новоросійського університету в Одесі — розпорядники вимушені були це зробити через пресу, яка виявила великий інтерес до події. Ще б пак — доповідь мав молодий дослідник Катеринославщини Дмитро Яворницький, який привіз на з’їзд найкращу за загальною думкою колекцію — козацькі старожитності. Крім того, цей молодий історик зірвав овації своєю першою доповіддю «Подорож Запоріжжям», і слава блискучого лектора побігла поперед нього так прудко, що багато хто з одеситів прийшов послухати разом із дітьми та дружинами. Особливого шарму в очах дам додавала зачесана назад посивіла чуприна, яка так контрастувала з гладеньким, хоч і завітреним обличчям молодика, а також ліва рука, що висіла на перев’язі, надаючи господарю справжнього геройського вигляду. Поміж собою слухачі шепотілися про те, що, похований заживо, він вибрався з могили, про містику, прокляття, нерозділену любов, помсту і навіть можливий замах на вбивство.