Братья Капрановы - Справа Сивого

— Ой, Варочко! — стрепенувся захоплений власною оповіддю історик. — А я так захопився, що й не побачив.

— Бачу, що захопився, — сухо кинула жінка у відповідь.

— Пробач! — Яворницький відступив на крок від столу, щоб не затуляти дружину від компанії. — Знайомтеся, Олександре Миколайовичу! Це — моя дружина, Варвара Петрівна.

Поль ввічливо звівся зі стільця, але жінка лише кивнула йому, без жодного слова розвернулася і зникла за дверима будинку. Чоловік знічено потис плечима:

— Я Варвару умовив поїхати разом у експедицію. Тому й будинок цей зняли — не в наметі ж їй жити, — він взявся розливати по чашках міцну заварку. — Дружина не дуже схвалює мої захоплення, і я її розумію. Грошей це все не приносить, скоріш забирає останнє. Але думаю, що природа, свіже повітря — це все одно краще, ніж сидіти у Харкові.

Гість кивнув, але заперечив:

— А от щодо грошей, то не скажіть. Досліджував я колись печеру біля Кривого Рогу, то й розбив випадково голову об камінь. Поки зупиняв кров, роздивився та й забрав із собою. І камінь не простий виявився — магнетитовий кварцит. Залізняк. Шістдесят відсотків заліза. А нині, як знаєте, цілий міст у Катеринославі збудували, щоб ту руду на Юзівку возити. І не простий міст. Кажуть, найбільший у Європі. А як вокзал залізничний відкриють, ви міста за кілька років не впізнаєте, — він хитро підморгнув. — Це я до того, що не така вже й порожня наша справа.

— Не з моїм щастям, — засміявся Яворницький.

— Не гніви Бога! — Новицький суворо зсунув брови й обернувся до гостя. — З такими, як у Дмитра Івановича, знахідками ще й на щастя скаржиться! Візьміть хоч би того самого запорожця. Хто до цього взагалі додумався копати козацькі могили?

— А, до речі, ви ж обіцяли фото, — нагадав гість.

І Яворницький одразу ж відсунув чашку:

— Розумієте, цей запорожець якимось дивом зберігся, неначе днями поховали. Чортівня якась. Може, характерник був.

Він почав розкладати фотокартки і голосно пояснювати гостеві особливості поховання, весь час ризикуючи своїми розмашистими рухами понівечити і без того тріснутий посуд. Новицький, добре знаючи звички приятеля, обережно пересунув чайник подалі. А гість нахилився вперед і слухав дуже уважно, не зводячи очей із зображень. Попри поважний вік, він тримався запросто, можна навіть сказати, по-приятельськи.

— А може, і правда характерник, — підсумував Поль, намилувавшись на фотографії, і задоволено відкинувся на стільці. — Якого тільки дива у могилах не знаходять!

Яків Новицький кивнув:

— Коли я був малим, то у Чортомлику розкопали царську могилу. Тоді навіть на базарах торочили, скільки золота там було.

— Знаменита справа, — похитав головою Поль. — І у моєму дитинстві копали ледь не в кожному селі. І це, я вам скажу, було задовго до Чортомлика.

— Начетверо розкопана Розрита могила. Чого вони там шукали? Що там схоронили? — замислено продекламував у вуса Новицький.

Гість же тим часом поринув у спогади:

— Я ж навіть батька прохав віддати мене вивчати історію, але старий вважав, що це пуста забава. Тому довелося вивчитися на юриста... — із цими словами він раптом ляснув себе руками по колінах: — А юристи — люди точні і на перше місце ставлять інтереси справи. Тож справа у мене до вас така, шановний Дмитре Івановичу! За дорученням Одеського товариства історії і старожитностей маю честь запросити вас на з’їзд археологів, який відбудеться у серпні. Може, встигнете підготувати доповідь за результатами своїх експедицій?

Яворницький зашарівся:

— Мене?.. Я?.. Я ж іще нічого... Це ж виходить...

— Дмитре Івановичу! — почувся з кухні жіночий голос.

— Це Варонька, — він підвівся з-за столу, не в змозі стримати розгублену, але щасливу посмішку. — Уявляю, як дружина зрадіє! — і рвучко подався до хати.

Співрозмовники провели колегу поглядами.

— Дмитро Іванович занадто скромний і вважає, що не гідний поки називатися справжнім археологом, — роздумливо зауважив Новицький. — Участь у з’їзді, визнання такого поважного професійного товариства може суттєво підняти його самооцінку.

— Та киньте! — гість махнув рукою. — Чи ти справжній, чи ні, визначає зовсім не товариство.

— Ви так вважаєте?

— Повірте моєму досвіду. Археолог — це перш за все те, що він знайшов. А це залежить не від визнання чи невизнання, а єдине від того, чи покажуться тобі скарби, чи ні. Мені он показались, і виявилося, що я скоріш геолог, аніж археолог, — Поль розвів руками. — На щастя, а чи на жаль.