Неля Ваховська - Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.

Девальвація дискурсивних покровів дозволяє наблизитися до чорної діри суб’єкта, що на сюжетному рівні кодується як поновлення дорефлексивного досвіду відкритості до світу, не опосередкованого мовою: «Ніби під час зазирання в глибоку очницю знайшлося ще 1 око, 1 тверезий погляд, що оберігає застиглі образи із власної прірви». Зустріч протагоніста-підлітка із поглядом бичка, якого везуть на бійню, відбувається через стадію впізнавання себе в дзеркалі [46] Ця «стадія дзеркала» відрізняється від Лаканівської саме тим, що топос тваринного (зіниця) як медіум самоідентифікації не віртуалізує суб’єкта і його місце, вписуючи його в символічне буття, а укорінює його в «зовнішньому світі», позбавленого знання про смерть, як позбавленого мови: «Тварина дає нам зрозуміти, що ми не лише дивимося, а й є побаченими. Безперечно, у погляді тварини Рільке вражає (…) те, що вона, бачачи нас, скеровує свій погляд на інший бік», — зазначає І. Подорога. зіниці: «В щілині між 2 дощок — око: велике спокійне й осяйно-чорне, що незмигно дивиться на мене. Я присунувся ще ближче, так близько, що в чорному оці цієї тварини побачив дзеркальний відбиток — спотворений і маленький — свого обличчя». Наступною стадією є втрата себе в проваллі зіниці, що пропонує безкінечне помноження одного образу, який «у скороченій перспективі перетворювався на ланцюг освітлених та темних проміжків». Цей пунктир безкінечності є формою, в якій протагоніст переживає стан своєї повної відкритості світу.

Ретроспективно протагоніст тлумачить епізод зустрічі з твариною як прояв звірячої природи живих істот, що розпинає їх на хресті страждань-до-смерті. У цьому контексті погляд тварини, яка чекає бійні, асоціюється зі страдницькою приреченістю німецьких біженців після II Світової, яких у товарних вагонах вивозили в невідомість. Мотив цієї екзистенційної безпритульності відтворюється в образі східних німців після Повороту, що стали «зайвими людьми», біженцями у коридорах владних установ [47] Біженство як екзистенційна категорія, за Їрґлем, передбачає не тільки екзистенційну безпритульність і готовність до небезпеки з будь-якого боку, а й нав'язливу пунктуальність: «Біженці, якщо вони після втечі не опускаються остаточно (…) перетворюються на втілення пунктуальності», «ти, як завжди, прийшов на зустріч надто рано (:риса, успадкована від (…) біженців після останньої війни, коли Надто-Рано часто означало Якраз-Вчасно, щоб вижити… від однієї втечі до іншої')». Водночас рисою екзистенційного біженства є намагання зберегти пристойний вигляд: «!завжди пристойно вдягатися, !завжди виглядати не гірше за інших & навіть в дорозі слідкувати за тим, щоб із хиткої, перевантаженого скарбом дитячого&вантажного візка (…) виглядав кутик свіжозастеленого , в квіточку, дитячого простираделка». Цей бюргерський педантизм, часто кодований як стрижень інтернаціонального стереотипу німця, постає ефектом витіснення колективної травми. : низка «понурих фігур, які ніколи не зникнуть: вони знають, що будь-якої миті можуть виявитися на дорозі чи в забитому людьми товарному вагоні, бути викинутими, наче водорості на берег, до автобусної зупинки, до якоїсь канцелярії, до теплої споруди вокзалу». Цікаво те, що стан біженства виникає після «останньої війни», а не в її ході, що чітко вказує на німецький синдром безпритульності в політичному світі після II світової («В нашому столітті незчисленна кількість таких [товарних] поїздів курсувало континентом, між таборами & групами біженців, і курсують досі»), що передбачає хронічну відчуженість від свого місця, неумісцевленість, перманентну транзитність: «Відтоді, як в тому місці Судетської області, котре вони, після такого Виходу, завжди іменували лише Батьківщиною, їм наказали за 2 години з’явитися на вокзал, маючи при собі не більше 8 кг багажу (тоді вважалося, що такої кількості Батьківщини має вистачити на все=подальше життя-за-обов’язком —) (…) якоїсь миті їм довелося усвідомити, що навіть їхні сни про Повернення на Батьківщину були лишень тим, чим всі сни: дитячою фантазією, спотвореною зламаною приреченою-на-пагубне-забуття, і зрештою — марним сподіванням, досадою —;». Фантом Батьківщини зводиться до «того-що-вдягнено-на-них», символічного савану, що визначає негативну транзитну ідентичність, колективне знання про що перебуває у перманентному стані десимволізації. Відповідно, Поворот постає лише одним із симптомів цієї безпритульності, виводячи назовні прірву німецького біженства (травестійна паралель до Мойсеєвого Виходу й блукань: німцям судилося митарство, але не пошук Святої землі): своїми намаганнями виглядати благопристойно біженці, «викинуті виплюнуті & полишені на березі (…) все ще захищаються від Того, чим Вони давно стали (…) — нікому-на-світі-не-потрібним життям, що приносить лишень витрати&неприємності». При цьому біженство метонімічно ототожнюється з больовою нечутливістю (як палець, що втратив чутливість внаслідок погано лікованої травми прийомної матері Адвоката — біженки із Судетів). Анальгезія — нездатність відчувати біль — постає симптомом колективного тіла Німеччини, чия стагнація й травма залишилися неартикульованими, прикриті масками добропорядності й пунктуальності.