Неля Ваховська - Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.

Натомість рослини перетворюють своє безмов’я — а значить позачасовість і невразливість до смерті — на зброю: вони проникають усюди, поглинають всі поверхні, навіть зони токсичного забруднення тощо. У різних оповіджених світах рослини метафоризують негативність соціальних відносин (штазі отруйним плющем проникає у всі історії й долі, вершачи свою тоталітарно-перверсивну службу), фізіологічну негативність (ракові метастази у дружини Інжинєра, передчасне старіння матерів, чиї матки перетворюються на беккетівські «зморшкуваті чорносливини», віддаючи життєві сили дочкам), комунікативну і навіть політичну негативність — операції з відселення й наступної обсервації «неблагонадійних» прикордонних селищ воєнні сили НДР позначають як «Бур’яни» й «Волошка».

У колективній рецепції свійські тварини визначені як неповноцінні істоти, майже предмети, на яких можна зривати зло (асоціювати себе з мордованими свиньми чи бичками може лише дитина, яка й сама перебуває в зоні неповноцінності й безправ’я). При цьому сама соціальність зазнає анімалізації: демонтажна бригада, тотожна гомогенній масі селян, називає себе Іноземним леґіоном (пор. « Леґіон мені ймення багато нас бо » (Мрк 5:9), постаючи стадом свиней, що біснуються під знаком кастрації мовою та роботою: «—Нуу-Старий: ?!Забув, шо для нас, работяг, нема інш’го спос’бу оздоровицця крім бухнуть & з бабою гульнуть». Власне, робота й мова — два чинники, які, за Марксом, мали би перетворити мавпу на людину, в добу «масової демократії» чинять зворотний уплив: надмірна робота оскотинює (ніхто, крім чужинця-Інжинєра, не їсть ножем і виделкою, він сам втрачає навик говоріння по телефону і, частково, мислення), а мова внаслідок глобального спрощення формує суб’єкта, здатного виконувати тільки нескладні функції й підпорядкованого владній вертикалі, що реґламентує навіть модуси відвідування вбиральні. Цей колективний суб’єкт не володіє мовою, а користується позиченою примітивною говіркою телебачення [45] Колективні персонажі Їрґля не говорять діалектом, а переважно літературною мовою, проте максимально спрощеною, редукованою до кострубатих повідомлень про основи виродженого комунального співбуття: сексизм, ксенофобію, ненависть, жагу примітивного задоволення й розваг. У такому вигляді мова не лише каструє свободу волі суб’єкта, а й сама перебуває в стані кастрації. , що визначає парадоксальність його стану як «господаря життя», максимально від нього відчуженого.

У контексті загальної людинофобії цього світу внутрішнє (традиційно кодоване як своє) очужується як виключене й витіснене: в колективному уявному локус «там-всередині» (руїна) інферналізується, і лише прийшлі ззовні, чужинці (Іноземний леґіон) можуть порушити це місце негативної сакральності. Водночас суб’єкт, що намагається через нібито скеровані назовні наративи зазирнути в себе, (ре)конструюючи власне Я, наближається до точки (само)витіснення. Кружляння навколо свого «вербального тіла» здійснюється як радикальне озовнішнення, кодоване через картину Хуана Вальверде де Амуско «Анатомія людського тіла» (1559): «Ти: з жахною комічністю блазня, що вдає з себе театрального героя, ще тримаючи в 1 руці ніж, в другій вже демонструючи збрижену, плюсклу пелерину із власної шкіри, в той час як із кожної пори відкритої плоті беззахисно & без упину з непристойними звуками вивергається кров, перебиваючи навіть твої словесні виверження, і вже в крові захлинається крик, так що залишається лише хльостка комічність булькітливих звуків, недоречний, хибний, Нікому більше незрозумілий потік, схожий на лепет ідіота, що втратив своє Боже=Вілля».

Оповідне самооббіловування суб’єкта аж до відкриття рис двійника в собі (садистська насолода Адвоката від катування Жирного чи маніпулювання життям інших) обертається десимволізацією: «Ти залишишся у своєму лепеті, дрожі, затинанні, постійно перекидуваний туди&сюди в завше змерзлій, бо оббілованій зимній мові, що може пройти 1дино крізь твою внутрішню пустку й твоє знешкірене віддавання себе назовні, не залишивши й 1 сліду в порожнечі твоєї безмірної зимової пітьми, як і перелітні птахи, які не лишають слідів у небі & проте ніколи не можуть забути колію свого шляху, що їх примушує — —». Фонтануючи історіями, персонажі втрачають зв’язок із життям — вони не мають співрозмовників (як і тварини), тому приречені на продукування нечитабельних історій, адресованих неможливому Іншому. Їхні історії метафоризовано рослиною (плющем): вони розвиваються й переплітаються стихійно, розбруньковуються, рухаються в протилежних напрямках, іноді всупереч іншим, мімікрують під різноплощинність, повноту охоплення-оповивання буття, проте фактично нічого не повідомляють читачеві, залишаючи в епілозі хіба що меседж про симулятивність усіх можливих дискурсів.