Неля Ваховська - Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.

Вона з подивом побачила, що шрам, котрий проходив крізь усе місто, роззяпився вздовж Муру, наче погано загоєна тканина. Що це місце було сліпучо освітлене, а в рану швидко вганялися гачки. Сталь — блискавично у плоть, щоб, напружившись, остаточно розірвати безкровне сплетіння шрамів, яке десятиліттями здавалося вилікуваним.

З німецької переклав Богдан Стороха

З усіх авторів 90-х, які займалися темою роз- та об’єднання Німеччини, постать Райнгарда Їрґля (нар. 1953) є, безперечно, найбільш одіозною: інженер-електронник за освітою, до 1996 року — технік-освітлювач театру Берлінер Фольксбюне, інтелектуал, натхненний працями Фуко, Батая, Барта, Шмітта, Юнґера та ін., який близько 10 років писав «у шухляду», не маючи змоги публікуватися в НДР. Проте навіть отримавши найвище визнання об’єднаної Німеччини — премію Ґ. Бюхнера 2010, Їрґль залишився в марґінальній позиції «живого класика», який не може жити з продажу своїх книжок (інтерв’ю для «Фокуса» від 09.07.2010). І це не дивно, адже аванґардні тексти Їрґля — це суцільний виклик читачеві: складна структура оповіді, світ у барвах експресіонізму, множинні алюзії до Бенна, Тракля, Арно Шмідта, Селіна, Беккета, Біблії, сучасного мистецтва та ін., оригінальна авторська орфографія й божевільний синтаксис.

У романі «Собачі ночі» (1997) — центральному із трилогії «Генеалогія вбивства» — в центрі розгляду перебуває людина, вписана в соціально сконструйоване поле чужості в світі, що рухається до занепаду. Дія відбувається невдовзі після Повороту. В «собачі» — тобто найспекотніші — дні літа демонтажна бригада приїжджає до колишнього німецько-німецького кордону, щоб прибрати сліди зони відчуження. Проте натовп сільчан закликає їх цього не робити, тому що в одній із прикордонних хиж живе Мрець, який не може померти, не розповівши всі свої історії. Не наважуючись одразу порушити колективний забобон, бригада швидко асимілюється з сільчанами на ґрунті пива й масних анекдотів, і вирішує перечекати до ранку, надаючи можливість Монстрові померти самотужки. Один із членів цієї бригади, східняк на прізвисько Інжинєр — слабак у термінах брутальних заробітчан, які не можуть вибачити йому незалежності та вищої освіти, — буквалізує свою соціальну ексклюзію, добровільно заходячи до руїни — осердя огидного і жахного. Проте він не знаходить там яскраво описаного сільчанами монстра, який «всохлою пташиною лапкою» здирає «зі стіни рештки шпалер — кладе їх перед собою на перину — іншою рукою стискає недогризок олівця & шкребе свої каракулі — : Він, чужинець на власному смертному ложі, вочевидь застряг десь у нейтральній зоні між життям і смертю, між буттям і згасанням». Тоді Інжинєр, відчуваючи внутрішню спорідненість з цим не-місцем руїни, залишається всередині й чи то каталізує розказування-проживання історій Мерця, чи то, змістившись у позицію «тамтого всередині», починає сам шизофренічно фонтанувати історіями. Перед світанком до нього приходить його бригадир Сова (він же Ріпоголовий), що намагається утримати владу над зграєю своїх підлеглих (у попередньому житті він також мав освіту архітектора, а тому його авторитет дуже вразливий), і намагається умовити Інжинєра вийти з руїни, щоб дозволити бригаді виконати завдання. Проте навіть вислухавши історію Сови, Той-що-всередині відмовляється повертатися в систему дня і світла. А коли зранку робітники погрожують витягти його силоміць чи знести хижу разом із ним, Інжинєр підриває бочки з пальним, на яких фактично розміщена руїна. У паралельно розказаних історіях цей вибух кодується як апокаліптичний залп Великого Чорного Потяга та підривання мікросвіту Східного Берліна після Повороту. Роман закінчується епілогом, де котрийсь із багатьох оповідачів, безтілесний, ширяє над «раєм» із зеленої трави, сонця і щасливих красивих людей, які при наближенні виявляються одномірними й погано зробленими декораціями.

Оповідна структура роману надмірно поліфонічна: оповідь ведеться від першої особи однини чи множини від імені п’яти індивідуалізованих оповідачів (Інжинєр та Адвокат (він же «той-що-не-може-померти») в дорослому віці та в дитинстві, а також Сова), двох колективних оповідачів-мовців — Іноземного легіону та аморфної маси селян, а також аукторіального оповідача-«Автора», що мімікрує під мовлення своїх персонажів, іноді маркуючи свої слова (часто позначення психофізіологічних реакцій) графічно: курсивом, дужками з тире, кількома тире, розривом абзацу тощо. Крім них в романі розказує історії ще ціла низка оповідачів, які є персонажами історій Адвоката й Інжинєра: повія К. Нопка, Жирний, коханка Адвоката та ін. Ці оповіді майже ніяк не відмежовані одна від одної, часто зміна перспективи відбувається просто посеред речення.