Неля Ваховська - Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.

Усі історії обертаються навколо теми втрати: йдеться про втрату коханки (Адвокат), дружини (Інжинєр), батька чи родини (обоє дитячих оповідачів), мови, людської гідності та свого місця в житті, що після Повороту постає суцільним транзитом в нікуди. Блок історій Адвоката демонструє постійно повторювану фігуру двійництва (в першому романі трилогії Адвокат убиває свого брата-двійника, у другому — живе з повією, яка є двійником його коханки (водночас дочка повії — це його кохана, якою вона могла бути в дитинстві), та й сам він живе у двоїстому ідеологічному світі, не маючи змоги вибрати між жорстким тоталітаризмом Сходу та терором західної добропорядності). Час оповіді складає трохи менше доби, оповіджений час — близько 40 років.

Основним локусом роману постає руїна: залишки сільських будівель у стані розпаду, оповиті аурою смерті, яка «зберігалася, розжареним клеймом витравлена в отруєному піщаному ландшафті, як у людському мозку, щоб її вплив, який у колишні часи назвали би прокляттям, тривав і далі». У цей локус негативного вписано уявне колективне тіло німецького фармакоса (спокутного цапа) — алегоричну фігуру Адвоката-Мерця, що парадоксальним чином прийшов ззовні, з великого світу, проте перетворився на «тамтого всередині», який у колективному уявному акумулює в собі всю негативність цього місця: він заражений фізично (токсична вода позбавляє його голосу), політично (представник одразу двох систем [44] Соціалізація в тоталітарній НДР, свідомий вибір на користь ліберальної південної ФРН, габітусні матриці обох систем і глибока ненависть до них. ) та морально (трансгресивне кохання до повії К. Нопки, секс із її дочкою-Лолітою, садистське задоволення від убивства Жирного). Колективна уява наділяє його ознаками не-людського: висохлою пташиною лапкою, завірюхою з мух — «липких крапок», що «синьо-чорним вихором зі злостивим дзискотом накидаються від нього на кожного, хто заходить досередини», солодкуватим і липким запахом людської плоті та нутрощів, що розкладаються, — «так ніби тамтой-всередині хоче отруїти все живе, щоб воно, без будь-яких відмінностей, уподібнилося & стало тим самим, від чого походять всі ці випари».

Попри начебто закоханість Їрґля у стилізацію експресіоністських ландшафтів, його світ залишається світом політичним: «тамтой-всередині» не може померти, бо хронологічно він розміщений в добі «кінця історії» (Ф. Фукуяма), коли будь-який політичний дискурс зникає під тиском м’якого терору бюрократії й телебачення. Сюди дотична й II німецька «година нуль», що реалізується як стирання знаків історії з тяжінням до їхньої десимволізації: так село на німецько-німецькому кордоні, яке за вісім століть не спромоглися зруйнувати жодні війни, було примусово переселене «військами східнонімецького бюрократичного режиму», і навіть сліди від нього були витравлені гербіцидами й пестицидами на кілька метрів углиб землі. Це деантопоморфізоване анти-місце кордону, що корелює з колективною (і також витісненою) травмою примусового виселення близько 3 млн судетських німців після II світової війни, могло би стати націєтворчим «місцем пам’яті» (П. Нора), актуалізоване в дискурсі колективної скорботи. Натомість нова влада вирішує: «Смугу смерті — випрасувати й зробити !велосипедною доріжкою, від Любека до Гофа. Й мало того, назвати все-це: Смугою життя».

Негативна тяглість кінця історії кодується в термінах Шпенґлерового «Занепаду Європи» як неможливість Апокаліпсису, домінування хлорофільного життя, флори в її відчуженому й байдужому до людства вимірі. Замість типового для 1990-х протиставлення урбанного й провінційного роман пропонує розрізнення між людським і рослинним як між цивілізацією й природою, стагнацією й буянням. Бурхливого розвитку в цьому світі зазнають хіба чагарі, кущі, хижі виткі рослини — «наче рука, що безкінечно повільно стискається в кулак; квіточки бузини, бліді нігті&кігті на лапах рослинних істот, які з неймовірним терпінням, як і всі рослини, чекають зникання часу, що від початку утримував їх, рослини, в полоні своїх чарів, для того щоб (…) із типовим для всіх рослин хлорофільним терпінням дати шанс всьому вже викорчуваному, відкинутому & знищеному початися від-самого-початку, ще 1 раз». Людині ж лишається борсатися в полоні ентропії, ефемерним захистом від якої постають перверсивні ігри у владу (Жирний), письмо («той-що-всередині») або колективна безликість натовпу. Людське й рослинне несумісне: в контексті загальної деградації й утиску тоталітарної системи індивід мріє про хлорофільну анестезію: перед публічним покаранням у школі Інжинєр намагався «стати 1 травинкою в тисячотравному килимі луків», проте його спроба по-кафкіанськи зникнути з поверхні, закопатися та їсти жирну коричневу землю закінчилася повною невдачею.