Неля Ваховська - Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.

!Можливо в цьому колі навіть не помітЯТЬ моєї відсутності, браку мене: новачка, чужинця, який не бажає належати до Нічого й Нікого, якого житейське море просто прибило до їхнього берега. Хвилі на цьому морі мали ім’я : жінка+дитина+безробіття з моєю професією інженера машинобудування = нестатки, гроші на прожиток для сім'ї і: потреба заробляти, ось що врешті-решт штовхнуло мене ще кілька місяців тому на цю роботу у зносній бригаді. Після 1 певного вечора я добровільно зголосився до Іноземного леґіону, як ми називали цю бригаду зі знесення. Це сталося після того вечора, коли колишні друзі & знайомі прийшли до нас додому, на день народження дружини, багатьох з тих людей ми після зникнення кордону так вже ніколи й не побачили. Вечір плентався важкими, незґрабними кроками, в'язкий і повільний, то були вже не ті люди, яких ми пам’ятали зі стількох попередніх років чи може: сам спогад про них і був помилкою стількох попередніх років. Втратити людей це зникнути з унутрішнього поля зору людей , ми + жінкою все частіше під якимось приводом виходили до кухні — і тоді чули, як ці колишні друзі проходяться спершу по моїй жінці, а потім й по мені. — Їй давно вже час йти шось робити — Най ся переучує (цей голос, суміш зогидження & зловтіхи, звучав по-новому навіть і для самого мовця в його новонабутій заможності), — та шо тут багато казати: такі переміни і професію не одному перемінять — «Викладачів мови для супровідного персоналу» нині мабуть не так вже й !сильно треба, га — — А ?він (почули ми їхні гучні голоси з кімнати, вони !хотіли, щоб ми були змушені їх чути), — Чим же ?він тепер займається. Свого інженерства вже давно як позбувся — — Я теж нічо до пуття не знаю (сказав хтось) — Тепер він робе простим робочим: десь там за містом !болото місить — Оце останнє той голос як сюрчком вереснув, моя жінка теж почула : вона вся аж зіскулилася, нічого не сказала, змовчала, навіть коли ті люди давно порозходилися, і мовчала ще багато годин і днів опісля. :Отак я й зголосився на зовнішню службу, в Іноземний леґіон . Нас на цілі тижні кидали в усі куточки країни на всі можливі будови, протестувати не було сенсу. Та й чого б я мав протестувати.

Я не хотів належати до тих покинутих у довжелезних коридорах служби зайнятості, тижнями, місяцями, роками чекаючи в кислому запаху зайвих, нікому насправді не потрібних. . … Але й до НИХ я не хотів належати, до цих штампованих життів-заготовок, зайвих, вирваний з ЇХНЬОГО ладу, як втікачі у війну, ті похмурі картини, що ніколи не зітруться: з 1 години на 2 погнані путівцями, поспихані в товарняки, прибиті до автобусних станцій канцелярій & огрівалень як тріски в морі, в рівно ж сумних як і макабричних спробах запекло — !будь-що — втримати ЇХНЮ ціле життя так старанно прищеплювану благопристойність : !завжди порядно вбрані, !завжди як з одного яйка вилуплені, & навіть в колоні з нестійких, переладованих клунками дитячих & ручних візків, давним-давно просяклих розмоклих від дощу-туману-снігу з-ніг-до-голови захляпані багнюкою & вичовгані у дорожній грязюці — навіть тоді дбають, щоби з тих клумаків визирала свіжо натягнена постіль у квіточку — ВОНИ ще пручаються проти Того, на що вже давно перетворились, ніяк не хочуть усвідомити того, що давно вже стало ЇХНЬОЮ істиною, ЇХНЬОЮ печаттю: викинуті втікачі, ці зайві життя від якого самі видатки & клопоти. . … — :Повсякчасна війна (:я не усвідомлював цього, всі ці попередні роки, в захистку & затишку мого вченого світу —:) повсякчасні колони втікачів, просто в різні часи воно по-різному виглядає, а решта приречена на забуття. . … — :Ні, до НИХ я також не хотів належати. І зовсім я не мав себе за когось ліпшого, і вже напевно не вважав, що я в кращому становищі, ніж ВОНИ; тоді я просто мав себе за інакшого. Я вирушив сам-1. І знайшов цю працю: у зносній бригаді, в Іноземному леґіоні. . … І я навіть радів цьому; тоді я ще вірив, що вихід існує. . …

«Гру», яку ВОНИ=там залюбки влаштовували новачкам, ВОНИ називали Бігóм по трапу: тачку, вщерть наповнену будівельним брухтом : із-за того вона важила далеко понад центнер, слід було висипати в контейнер для відходів, великий, як відкритий товарний вагон. Для цього треба було разом із ущерть заладованою тачкою забігти прихиленою до краю контейнера кладочкою, найбільше 30 см завширшки, а нагорі в належній точці зупинитися & висипати вміст тачки до контейнера. Його край перебував на висоті людського зросту —:Або розбіг був заслабкий: і тоді ти загрузав на півдорозі, тачка вислизала з рук, перекидалася, падала з усім вмістом додолу — доводилося повертати, заново згрібати лопатою до тачки весь той непотріб і «гра» починалася спочатку : Або ж розбіг виявлявся засильний : тачка високою дугою врізалася в контейнер, з гримотом валилася на верству уламків цегли & штукатурки, яка вже вкривала дно контейнера — треба було зістрибувати услід за нею, туди, вниз, як у братську могилу. . … при цьому була небезпека вивихнути собі стопи або обідрати гомілки об гострий будівельний брухт; & тоді слід було піднести тачку & зосередини виштовхати її через край контейнера —:викручуючи собі хребет & кистеві суглоби, оббиваючи плечі & ребра, шкіра на руках & долонях репала огидними розривами, проступали перлини крові & просочувалися крізь мучнистий шар бруду, всотувані цементним порохом, перетворювані на пекучу шкоринку. . … При підніманні держаки тачки боляче вдаряли в підборіддя, ребра & скроні — !обережно: !тільки не в очі —; Ніхто не помагав. Усі стояли колом & робили те, що завжди роблять люди, коли власна дупа в теплі & безпеці: витріщалися & тільки й чекали, щоби інші ляпнулися в лайно —:!Оце так видовище, The Basic Fun — :вони розважалися по-королівськи: — Інжинєр всі !розуми пожер, давали недорікуваті поради & либилися. Коли тачка знову опинялася назовні, «гра» починалася ще 1: Та здебільшого вся затія зазнавала невдачі ще й тому, що при забіганні кладка розхитувалася & колесо тачки злітало з неї — тачка разом із усім тим лайном переверталася, падала вниз, гримотіла на землю — ще можна сказати пощастило, якщо сам не полетів услід, не загнав собі товсту як цвях скалку з дерев’яного бруса або не почавив собі яйця не бебехнувся після того всього на тачку не поздирав-позабивав-постирав до крові стегна-коліна-руки. . … — А тоді після 3 чи 4 марної спроби з кола: — А шо вже гниле то гниле !Гей, ану газку додай !келавий— влюбився в ту тачку чи шо. Ше їй між дишла залізь: як бабі межи ноги !не хочш. Увечір буш з нею трахався: А тепер !роби давай. Інжи !нєр. Чи тобі може креслення зробити.