Дмитрий Кешеля - Дай сили заплакати. Роман-видіння

— Віоланно, це ти? — прошепотів я.

Місячне сяйво, що лилось знадвору крізь віконце, огорнуло Віоланну в золотий сувій, і тепер вона в довгій тітчиній сорочці з розпущеним волоссям нагадувала давню язичницьку жрицю.

— Віоланно, ти чогось злякалась? — перепитав я, підводячись.

Вона мовчки присіла поруч і, приклавши руку до моїх грудей, змусила знову лягти. Від несподіванки я завмер, все тіло затерпло, відчув якусь глибоку порожнечу, змішану зі страхом. Віоланна раптом підвелася, скинула із себе сорочку й, окутана місячним сяйвом, постала оголена, наче антична скульптура, виточена геніальним майстром із золотистого мармуру. Мовчки нахилилася наді мною і ніжно провела тремтячими пальцями по губах. Раз… потім ще…

Наляканими руками я прихилив голову Віоланни до себе… Вона скорилася. І тут на моє обличчя хлинув, наче всесвітній потоп, пахучий дівочий волосепад. На якусь мить мені аж потьмарилось, сперло дихання. А магічний, божевільно пахучий і жагучий волосепад спершу огорнув, а далі… Далі я почав тонути в ньому, наче у біблейних водах всесвітнього потопу. Розкішно-шовкове волосся Віоланни пахло ясмином нашої гори Ловачки, пахло прудкими конями весняного дощу і якоюсь незбагненною великою печаллю… Тою печаллю, яка ще невідома, але вже усвідомлюєш: вона конче тебе зустріне, і ти не можеш з нею ніколи і ніяк розминутися. Бо це печаль втраченого кохання, загубленого щастя… і змарнованих надій, яких ніколи не повернути.

Гамуючи збентеження, я обняв Віоланну і пригорнув її, сполохану, як ластівка, до себе. Й одразу відчув, як її тіло стає і моїм тілом… Усе моє єство, спалахнувши, зірвалося і зіллялося з її єством.

Віоланна мовчки цілувала мене, а потім тихо, наче відкриваючи велику таїну, ніжно прошепотіла:

— Мій любий…

Слова Віоланни засвітились у темряві настільки яскраво, тепло і боляче, що мені од щему перехопило дихання.

Є слова чи навіть речення, які, існуючи самі по собі, — холодні і навіть мертві. А вимовлені кимось — особливо дорогою людиною — набувають великого магічного змісту.

— Мій любий…

Для мене це стало першим великим одкровенням у цьому світі. І таким же неймовірним потрясінням. Віоланна завжди була небагатослівна й не вельми щедра на ніжності, тому її «мій любий» набуло для мене якогось аж містичного смислу.

— Повтори, — попросив, гамуючи дихання.

— Що повторити? — прошепотіла Віоланна.

— Ти сказала: «Мій любий».

Віоланна на якусь мить завагалася, наче заново шукала в собі слова, а потім тихо і сором’язливо повторила:

— Мій любий…

І знову нахилилась наді мною.

І знову неймовірної сили волосепад огорнув і затопив мене.

Я шалено обнімав Віоланну, цілував губи, обличчя… І в ту мить мені здавалося, що цю дівчину я знав усе життя! Ні!.. Ні!.. Я знав її ще задовго до свого народження…

Тисячі… сотні тисяч літ ми вже були разом!

Відколи сонце вперше зійшло над землею.

Відколи розкрила вуста на землі перша травинка.

Розпустилась перша квітка і зацвіло перше дерево.

Відколи виросли ці місячні гори за вікном.

Тисячі, мільйони літ, мені здавалося, я знав цю дівчину із давнім іменем Віоланна. Це трепетне диво із сполоханими губами і божевільно-жагучим і пахучим волосепадом.

Чимдалі місяць ставав блідішим і, дрімаючи, почав улягатися за хату. Тиха місячна позолота помалу стікала з гір, вони тьмяніли, якось принишкли і ставали схожими на добродушних плюшевих бегемотиків.

Віоланна весь час ніжно водила пальцями по моєму обличчю, наче впевнюючись у його реальності. Потім глибоко схлипнула, поклала голову на мої груди і затихла. Вона нагадувала мандрівницю, яка подолала неймовірно величезні простори, тяжкі перевали і нарешті дійшла до омріяної місцини, де можна знайти затишок і перепочити. І цей спочинок, здавалося, вона знайшла на моїх грудях.

Я із заплющеними очима ніжно гладив, горнув до себе і відчував в обіймах не тіло Віоланни, а дивовижно світлу, тремтливу субстанцію, що сяяла первісною чистотою. І це сяйво поволі проникало неймовірно блаженного теплотою в мої груди, заповнювало все єство аж до п’янкого охмеління і щасливого божевілля. Воно, це сяйво, було ніжно-зеленого кольору, наче барви щойно народженого листя і трави, пахло базиліком і розмарином… Пахло тими незбагненно щемливими ароматами, якими наповнені сільські храми під час великих торжеств.

Горнучи Віоланну до себе, я збагнув, що люди, які закохуються, немовби здобувають дар магічного видіння. І від того весь світ вони сприймають не за його реальними обрисами, а проникають у його сутність.