Тут були фігури з найдавніших часів аж до сьогодення — воїни, лицарі в залізних обладунках, теперішні вояки; красиві дівчата, жінки, діти — теж із різних епох. Усі оповиті легкими і прозорими, схожими на маскувальні сітки покривалами. Пригніченість, моторошне чекання, ностальгія за безповоротно утраченим охопили ці холодні простори, ледь-ледь освітлені мертвотно-восковим сяйвом.
Не встиг дихнути, як із однієї з найвищих пірамід стрілою вихопився потужний і яскравий промінь і безгучно вдарив в одну з фігур. Вмить спалахнув стовп вогню, пролунав радісний людський крик. Від фігури відділився схожий на величезне яйце згусток світла ідеальної форми і майнув уверх за піраміди. Сама ж фігура розсипалася на пісок.
— Це місто Душ, які пропали в земному житті безвісти, — пошепки мовила Віоланна. — Вони не відмолені, не відспівані і не прощені. Нічого про них не знають на Землі, в невідомості вони знаходяться і тут. Пропалі безвісти воїни, різні люди, навіть діти. Вони не поховані за Божими законами.
І ось знову з-за піраміди вилетів промінь і впав на солдата, що стояв за два кроки. Я сахнувся. Схопилося полум’я, з радісним зойком шугонув круглий згусток сяйва. А із статуї воїна потік пісок.
— Так відбувається постійно, коли на Землі живі знаходять сліди безвісти зниклих і поминають Душу за Божими законами, — сказала тихо Віоланна. Пам’ятаєш приказку: «Жодна війна доти не закінчена, доки не похований останній невідомий солдат»?
Неспогадано почувся надривний людський стогін. Я обернувся і побачив, як неподалік кам’яна фігура, схожа на дівчину, здригнулась, затремтіла, і від неї відділився фантомний двійник. У міру того, як тінь поволі наближалася, стали проглядатися обриси дівчини. Видно, вона чинила неймовірний опір, йдучи до мене, бо незрима сила весь час намагалася утримати нещасну, повернути і знову втиснути у розхитану статую.
— Не маю права, але не моя вина, — простогнала тінь дівчини. — Я заманена братом на болота і там втоплена у трясовині. А брат розказав, що я зникла безвісти… Це все через батькову спадщину…
Віоланна заметушилась. Уперше, відколи зустрілись у цих світах, побачив її такою розгубленою і безпорадною.
— Як вдалося це зробити? — сполотніла Віоланна, дивлячись перелякано на тінь.
— Мені нічого не потрібно, — дівчина-тінь дивилась прямо у вічі. — Жалію тільки свого коханого. Він вірить і досі, що я жива, повернуся. Він не може женитися, не може створити власної сім’ї, бо чекає на мене. Але я, його Марія, вже ніколи, ніколи, ніколи не повернуся! А ви, — неймовірно важко дихаючи, тінь дівчини і далі пронизувала мене поглядом, — ви — я знаю, я бачу — ви ще повернетеся. Знайдіть його, скажіть, що Марія просить, хай не чекає, хай жениться. Марія прощає. Марія благословляє його своєю любов’ю.
Вона ще встигла назвати адресу й місце, куди я мав поїхати. І тут знявся неймовірний гул. Стояло безвітря, але фігури почали хитатися, немов від буревію. Тінь дівчини поволі віддалялася: «Боже, я так його любила! — благала когось тінь Марії, заламуючи відчайно руки. — Я і в смерті його люблю! Не серце, камінь би заплакав, як його люблю!».
Тінь дівчини і далі невмолимо віддалялася, доки не увійшла знову в безживну фігуру. Через якийсь час після того, як тінь Марії зникла, у кам’яних очах скульптури зблиснули сльози, на мить печально сяйнули й одразу скапнули.
Побачене неймовірно налякало Віоланну. Вона притьмом подалася до мене, і ми, ніби злившись в одне, опинилися на вершині, де зустрілися вперше.
— Ти за жодних обставин не повинен цього робити, — мовила втомлено Віоланна.
— Не зовсім зрозумів.
— Про що просили тебе там, — боязко показала вдалечінь. — Не маєш права шукати хлопця і розказати йому про вбиту дівчину. Це дуже і дуже небезпечно і, найперше, для тебе самого. Живі ніколи не мають права знати, як ведеться мертвим.
— Але нещасний хлопець бодай мусить знати, що нареченої немає серед живих. Вона ж безслідно зникла.
— Якщо на те воля, її сліди знайдуть — рано або пізно. Проте я дуже і дуже тебе застерігаю від необдуманого вчинку. Тоді не тільки тебе буде покарано, а й мені не уникнути трагедії — ти ж мене теж кохаєш, мій любий.
Вимовивши «мій любий», Віоланна аж здригнулась. Досі вона говорила зі мною якось відчужено, сказати б, механічно-байдуже. Та ось у «мій любий» кожен звук наче зацвів, засвітився і набув незвичного теплого дихання. І я вперше в невідомих мені світах до болю відчув: переді мною справжня Віоланна. Так само, як колись у вимовлених вперше нею словах «мій любий», відчув таїнство, ніжність і безумну красу її любові.
Читать дальше