— Розкіш — страшніше випробування для Душі, аніж злидні, — загадково всміхнулася Віоланна. — Багатство дається для того, щоб людина допомогла злиденному. А злиденному благодать від заможного має йти, аби задумався над власним буттям і почав шукати шляхи, як змінити нужденне існування на повноцінне життя. Так само полководець має ділити торжество перемоги і гіркоту поразки разом із простими солдатами. Вождь повинен завжди вести власний народ до тріумфу, а коли доведеться — першим покласти голову на жертовник. Талановитий мусить прихилити менш обдарованого, а дуже успішний, коли летить стрімко вгору, хай простягне руку тому, хто катастрофічно падає донизу.
— Отже, мав правду мудрець: «Кожній людині Господь кладе на плечі тільки такого хреста, якого вона у змозі понести»…
— Але чи захоче потім людина ту ношу на собі тримати… — додала Віоланна. — Далеко не кожна Душа пройде гідно через випробування обраної нею Долі. Такі Душі, навіть якщо і сягають дуже високого рівня, сюди вже не повертаються.
— А чому так відбувається: невже Душа, народжена із подиху Творця, може схибити?
— Перші люди Адам і Єва теж були сотворені Господом, але тим не менше согрішили, — відповіла Віоланна. — Душа, яка прагне абсолютного світла, має пройти великий шлях Пізнання до абсолютної досконалості. І чию б долю Душа не обрала, цей шлях йде через, так би мовити, Закон трьох С — самопізнання, самовідданість і самопожертва. Тільки цим триєдиним шляхом можна сягнути абсолютної досконалості… Про це є притча.
14
…Якось мужній і досвідчений самурай зайшов до майстра приготування чаю підбадьоритись запашним напоєм. Майстер був уже старенький і коли подавав чай, одна крапля випадково зронилася на меч самурая.
— О, нещасний каліко, ти образив достоїнство мого меча, а отже, завдав морального збитку і мені. Вимагаю, щоб завтра ти прийшов до озера, де будемо битися!
Майстер чаю впав на коліна перед воїном і почав благати.
— Ваша честь, я ніколи не тримав меча в руках. У мене велика сім’я, котру я один годую. Діти, онуки, правнуки геть пропадуть, якщо загину від вашої руки. Простіть і помилуйте!
Але невблаганним був самурай. Діватися старенькому нікуди, він пішов до майстра кендо — володіння мечем — і розповів крізь сльози про своє горе.
— Прошу тебе, навчи мене хоча б достойно вмерти від рук воїна, аби моїй сім’ї не було соромно, що я позбувся голови, як звичайна курка.
Той усміхнувся і подав майстрові чаю самурайський меч.
— Я знаю, що ти великий митець приготування цілющого напою, — сказав майстер кендо. — Заплющ очі, згадай всі рухи і дії, які ти робиш, готуючи чай.
Старенький зажмурився, повільно ввійшов у себе, довго мовчав, а потім відкрив очі.
— Так, я все згадав, — мовив тихо.
— А тепер всі ці рухи ти зроби з мечем.
Майстер чаю самовіддано виконав веління.
— Тепер слухай уважно! Коли завтра прийдеш до озера, не чекаючи супротивника, відразу починай вправлятися мечем саме тими рухами, які виконуєш під час приготування чаю.
— І що тоді буде!? — запитав із відчаєм старенький.
— Тоді все буде гаразд, побачиш сам, — відповів, загадково посміхаючись, майстер кендо.
Наступного дня майстер чаю прибіг до озера раніше, ніж було домовлено, і почав з усіх сил повторювати з мечем свої професійні рухи.
Тим часом близько призначеної години до озера прямував самурай. Побачивши здалеку, як майстер чаю орудує зброєю, він сховався неподалік у кущі і почав спостерігати. Чим більше старенький вправлявся з мечем, тим більше здивування і захоплення з’являлося на обличчі воїна. Врешті, не витерпівши, він виринув із гущавини, помчав до майстра чаю і впав на коліна.
— О, великий майстре меча, навчи мене своїх секретів бою!
— Ти хочеш сказати, що Душа кожної людини, ким би та людина не була, осягає істини однаково? — здивувався я.
— Так, шляхом самопізнання, самовідданості і самопожертви. Воїн і майстер чаю — люди за родом занять віддалені, але вони обидва — великі майстри і йдуть одним і тим же шляхом до абсолютної досконалості.
— А ті Душі, що вже не повертаються сюди, — яка майбутня їх Доля?
— Різна, але далеко не найкраща. Є і такі, що обривають свій шлях не через власну вину. Їх дуже жаль. Ось подивися.
Віоланна не встигла договорити, як ми опинилися посеред безмовних і голих — без жодного росточка травинки і дерева — кам’яних нагромаджень, схожих на перекинуті догори піраміди. Ми протиснулися крізь вузеньку ущелину і вийшли на велетенське подвір’я. Скільки сягав зір, воно було всіяне грубими, схожими на недовершені скульптури людей, фігурами. Одні сиділи, підперши підборіддя, в задумі на валунах. Інші стояли, в безнадії піднявши догори голови. Ще інші, підперши одне одного плечима, дивились удалечінь. Багато хто чипів на колінах у німій покорі, деякі стояли з простягнутими вперед руками. Складалося враження, що ми в музеї недовершених скульптур.
Читать дальше