Дмитрий Кешеля - Дай сили заплакати. Роман-видіння

Від симетрії і гармонійної краси палаців, будівель, архітектурних ансамблів захоплювало дух. Найбільше вражав храм у вигляді сонця, зведений на центральній площі. Від нього дванадцятьма променями розходилися рівнесенькі стрімкі вулиці. Пообіч них сяяли сніжно-білі, куполоподібні будівлі, гробниці, невеличкі парки, сквери, обсаджені квітучими кущами пагорби. У височині над містом постійно кружляли літаючі апарати. Вони були схожі на величезні морські мушлі і кольором нагадували квіти рожевої магнолії.

Вулицями міста поважно ходили люди-велетні майже триметрового зросту, з довгими золотистими кучерями, у сріблом розшитих й оздоблених коштовними каменями голубих туніках.

— Господи, та це ж… — мені перехопило подих.

— Це і є Атлантида, — втрутилася Віоланна, — найзагадковіший континент, який упродовж століть не дає спокою і настійно бентежить уяву людства.

— Але ж вона, Атлантида, загинула.

— А що — цьому є докази?

— А хіба її не було в земній історії?

— Звичайно, була.

— Тоді що сталось?

— Атлантида не зникла, не згинула, а перемістилась у просторі. Вона вичерпала час, відведений їй на землі.

— Як це зрозуміти?

— Атлантам, які населяли Атлантиду, були надані величезні можливості. Завдяки своєму духовному вдосконаленню вони сягнули неймовірного: силою думки могли переміщати багатотонні брили, вільно пересуватись у часі і просторі, використовувати енергію сонця і зірок для лікування і продовження життя. Тисяча земних років — середній вік пересічного атланта. Мешканці Атлантиди стояли на межі відкриття безсмертя. Але на якомусь етапі вони, яким було під силу все, не змогли пересилити первісні інстинкти — жадобу, заздрість, зверхність, підступність, марнославство. Купаючись у багатстві і розкошах, атланти вирішили, що цього недостатньо, і почали завойовувати нові території, знищувати сусідів. Більше того, вони повірили, що все, чого досягли, мають завдяки власним достоїнствам, а не завдяки Всесвітньому розуму.

— А хіба він справді існує і має вплив на хід людської історії? — запитав спантеличено.

— Я тобі і так дуже багато повідала, — мовила стурбовано Віоланна. — Можливо, вже і перейшла межу. Але ти мусиш знати, що жодна подія, жодне найменше відкриття на Землі не відбулися без участі Всесвітнього розуму. Великі вчені, філософи, художники, музиканти — всього-на-всього провідники Великого Творця.

— Ти хочеш сказати, як у Біблії: без волі Всевишнього не впаде волосина з голови людської.

— Приблизно так. Про це насампочатку свого існування знали й атланти, проте істину цю воліли забути і зігнорувати. І були покарані.

— Але ж вони є… існують. Хоча і, як ти кажеш, переміщені в інші світи.

— Вони справді не зникли. Проте навіки зупинились у своєму розвитку. Так, як тепер, атланти існували багато тисячоліть тому. Так само існуватимуть ще через тисячоліття. І нинішні цивілізації підуть уперед, сягнуть небаченого і нечуваного, а Атлантида залишиться замурованою в часі. Так поплатилася найперша цивілізація за гординю і намагання вивищити себе над Вищим розумом.

— Можливо, я торкаюся таїни, котру мені не велено чіпати. Але, коли можеш, скажи: Творець… Творець єдиний — він існує? — запитав із острахом я.

Віоланна подивилась кудись удалечінь, де то спалахували, то згасали, мерехтячи, величезні сувої просторів, відтак пильно глянула на мене і роздумливо мовила:

— Так, Творець єдиний, але Бог для кожного народу, для кожної окремої людини — свій.

— Отже, життя на Землі — це не результат збігу неймовірних обставин, як твердить наука?

— Людство завжди любить міфи, бо з міфами легко жити, а ще легше на них заробляти, — усміхнулась Віоланна. — І віра в те, що колись мертва матерія волею випадку ожила, — найбільший міф, який собі придумало людство. Але вірити в це так само наївно, як вірити в те, що холодне і безмовне каміння колись таки пустить коріння, проросте зеленим листям, зацвіте і дасть плоди.

— Отже, Творець таки є?

— Якщо ти зайшов у прекрасно доглянутий сад, збираєш фрукти, милуєшся квітами, не надивуєшся незвичним насадженням, то мусить бути і дбайливий садівник, котрий заклав і плекає це диво. Чи неправда? І він не обов’язково має бути присутнім, щоб ти його бачив.

— Так само, як ще ніхто із смертних не бачив Творця?

— Але це не означає, що його немає. Ми ж не бачимо повітря, але ним щосекунди дихаємо і завдяки йому живемо. Так само незриме і земне тяжіння. Але воно існує, і наше земне життя підкорене йому.