Дмитрий Кешеля - Дай сили заплакати. Роман-видіння

— А ти можеш мені на це відповісти?

— Ні!

— Чому?

— Твій час ще не настав. Тобі довго ще треба йти до тієї межі, від якої починається істинне пізнання.

У цей час почувся тихий шерех, схожий на далекий голос дощу. Я оглянувся. Не відаю, наскільки це було далеко, але мені здалося, що зовсім поруч спалахнуло зелене сяйво. Воно могутнім об’ємним променем шугонуло вглиб безкінечності, утворюючи широке полотно, схоже на дорогу. Направду це був таки шлях. Обабіч нього почали миттєво, наче з повітря, з’являтися зелені дерева і кущі. Вони були дивовижні, схожі на візерунки, мальовані морозом на віконних шибках. Чимдалі дорога набувала реальних обрисів.

І раптом на ній з’явився — теж ніби з повітря — чоловік із пишним, до пліч, золотистим волоссям, у довгому, до землі, біло-срібному плащі і з… Я спершу здригнувся й одразу закляк. Так, з голубими-голубими очима. Це був той молодий чоловік, схожий на ангела, який зустрівся нам біля старенької церкви в горах. Одна відмінність: тоді він був у чорних одежах, а нині — у біло-золотих.

— Віоланно, подивися — це він! — вигукнув я.

— Так… я бачу, — спокійно відповіла.

— Пам’ятаєш, ми зустрілись там, коло церкви… Він благословляв нас.

Чоловік у біло-золотистих одежах наблизився до нас, глянув на Віоланну. Далі, покірно схиливши голову, поклонився їй і навдивовижу спокійно попрямував по дорозі, що тихо слалася йому під ногами у безмежну далечінь.

— Ти що — не пам’ятаєш? Там, коло церкви…

— То був сон, — мовила Віоланна.

— Який сон? Ми ж обоє бачили.

— Ми дивилися один сон. Вірніше, ми обоє бачили мій сон. І цей чоловік — людина з мого сну.

— Але я пам’ятаю, я й досі чую його голос: «Ви могли б стати чудовою парою. Народжені від любові облагороджують любов’ю світ». Ти пам’ятаєш, він навіть благословив нас. І коли ти відійшла…

— Знаю, ти весь час згадував про людину з мого сну. І коли мене не стало, ти винив і його.

— Так! Мені здавалося, що він знав усе наперед.

— Знав.

— Так хто ж він?

— Мій хранитель.

— А чому ж тоді він не вберіг тебе?

— Саме так і вберіг мене.

— Нічого не розумію, — здивовано опустив руки я.

— Щоби здобути безсмертя, кожен мусить пройти через смерть, — ухильно відповіла Віоланна.

Я тут же зловив себе на тому, що відколи ми зустрілись, жодного разу не вимовив при Віоланні слово «смерть». Це було схоже на те, коли зустрічаємось із покійними у сні. Достеменно знаємо: перед тобою померлий, ти спілкуєшся з ним і весь час хочеш його спитати, чи знає він, що помер. Навіть кортить запитати: «Та як там тобі?». Але ти соромишся. Спілкуєшся далі з покійником, наче із живим, інтелігентно вдаючи, що нічого не сталось. Так було і тепер. Але тут я запитав:

— Віоланно, а ти знаєш, що померла?

— Звичайно.

— Тоді скажи, що таке смерть?

— Смерть — невід’ємна частина життя.

— Але ж смерть і життя — несумісні?

— Розумієш, смерть — слово, придумане людиною. Насправді смерть — це просто новий черговий етап життя. Чи простіше, смерть для людини, як гірський перевал для вічного мандрівника, — подолавши його, очам відкриваються зовсім нові, ще не бачені простори, краєвиди і світи.

І направду передати те, що відкривалося тут перед зором, людською мовою неможливо. Бракло слів, аби описати гру кольорів, гармонію звуків, картин, які з’являлися на довколишніх овидах.

Ось серед гарячої пустелі, палахкотячи в зелено-синьому мареві, почало виринати місто. Десятки караванів із галасливими погоничами, наче дзюркотливі струмки, стікалися до нього. Залунали загадкові мелодії, схожі на східні мотиви, до них вплелись наспіви чудових жіночих голосів. Та раптом все застигло, знявся вітер, і велетенські хмари пісків огорнули місто. За якусь мить давні палаци, храми, мармурові вежі і стіни покоїлися в обіймах мовчазних пісків.

— Те, що ти побачив водномить, за земними мірками тривало тисячоліття, — сказала Віоланна.

Складалося враження, що переді мною з неймовірною швидкістю постійно прокручувалась уся історія людства. На світло-зелених просторах, які чомусь оберталися помаленьку, наче гігантські кола, бродили юрби первісних людей, на квітучих луках паслися стада незвичайних велетенських тварин, шикувалися легіони воїнів, пливли в невідомі світи кораблі, виростали міста, зароджувались і йшли в небуття держави і цивілізації…

Схожі картини час од часу з’являлись у небесах над Рекестром… Та мою увагу найбільше привернуло велетенське місто, що, осяяне тепло-ніжними малиновими вогнями, здіймалось на горизонті праворуч. Звідси, з височини, своїми обрисами воно нагадувало журавля, який тільки-но злетів і розправив крила. Десятки, сотні голубих водних артерій, що упокорено текли до поселення, утворювали гігантське дерево, яке голубим гіллям обснувало місто зусібіч.