Дмитрий Кешеля - Дай сили заплакати. Роман-видіння

— Я не впевнена… я боюсь про це казати…

— Але ж тоді кому, як не мені?

— Ні… не тепер… облиш мене. Не питай ні про що! — Віоланна благально подивилася на мене, міцніше стиснула мою долоню, і ми рушили далі в бік Польщі. А за нами, навзирці, тихенько, побожно, наче глибоко віруюча селянка на прощу, йшла осінь. Піднімалася все вище у гори і ставала поважнішою і красивішою. На одному із кущів глоду Віоланна помітила величезного барвистого метелика.

— Ти бачиш, це її душа, — мовила, приходячи помалу до тями після потрясіння від несподіваної зустрічі.

— Чия душа?

— Душа осені. Ось цей метелик на кущі глоду — барвиста душа осені. Осіння душа така ж кольорова, як цей пізньоквітучий метелик. Правда, як гарно…

При цих словах Віоланна умовкла, почала в’янути, раптово відпустила мою руку і присіла на пеньок біля струмка.

— Я його знаю. Я його бачила. Він мені знайомий! — раптом закричала, обхопивши голову руками.

— Що з тобою? — схопився я.

— Як тільки почула голос, зрозуміла — це він! Той чоловік біля церкви!

— Він що — вчинив тобі щось лихе?

— Ні. Я одразу зрозуміла, що знаю його.

— Звідки?

— І саме того не відаю. Але знаю його. Я зустрічалася з ним! — майже істерично кричала Віоланна.

— Де ти його могла бачити?

— У снах. Я постійно з ним зустрічалась у снах. Це були не мої… це були чиїсь чужі сни… чужі сни у моїх снах, сни про чуже життя… Але їх чомусь постійно бачила я! І в тих снах про невідоме життя неодмінно з’являвся той чоловік, якого ми бачили біля церкви. Це він! Так. Це він приходив у мої сни з чужими снами.

— А він що — приносив страшні видіння і лякав тебе?

— Ні! Навпаки, чужі сни про невідоме мені життя навдивовижу прекрасні. Вони настільки заворожливі, м’які і божественно теплі, що, коли прокидаюсь, мені не хочеться повертатись із тих видінь у цей світ.

— Чому ж тоді так перелякалася?

— Мені страшно від того, що чоловік вийшов зі снів і став реальністю, що я його побачила і в цьому житті.

— А чому він поблагословив нас?

— Не знаю… але тільки він поклав мені долоню на чоло, я відчула, що ті чужі сни і видіння вмить прокинулися у мені, ожили і стали вже моїми. З тої миті постійно відчуваю: життя і видіння чужих снів я колись пережила, а може, ще тільки переживу. Але воно вже моє. Я дивлюся вперед, на гори, а бачу тільки прямісіньку дорогу з тих снів. Вона гладенька… світиться, наче зі скла.

Я глянув у той бік, куди дивилася Віоланна, але, крім згорблених гір, що висіли на обрії в напівпрозорому синьому мареві, нічого не побачив.

Під обід ми вийшли на вершину, під якою лежало втомлене тітчине село.

— Давай сядемо, щось змучилася, — попросила Віоланна.

— Не будемо. Он лишилося зійти схилом — і ми на місці, — не погодився я.

Віоланна вже сіла на величезний валун, втерла чоло і підвела голову у височінь. Небеса, виполоскані першим осіннім нічним дощем, здіймалися над нами і горами, як велетенські голубі куполи новозбудованих храмів. Вони слалися навкруги, як знаки великої мудрості і зрілості. І хоч було навдивовижу тихо, всюди відчувалася музика небес.

Це та пора, коли до людини приходить все менше слів, а все більше спогадів і снів. Це не просто осінь природи. Це і осінь людини. Вона невидима, як і музика небес. Вона легенька і ніжна, як срібні павутинки бабиного літа. Того печального літа, яке раптом одного ранку людина побачить у себе на скронях…

Віоланна, заплющивши очі, звела голову до небес і наче вслухалася в чийсь далекий-далекий голос, а потім:

— Мені треба додому, — раптом простогнала з якимось відчаєм.

— Ми ж завтра повернемось, — заспокоїв я. — Переночуємо в тітки і першою електричкою повернемось.

— Ні, ти не зрозумів, — мовила, не відводячи очей від небес. — Мені треба не туди, під Ловачку. Мені до істинного дому. Я недавно почула той клич! І чимдалі більше відчуваю — мені треба додому.

— А хіба в тебе є десь ще інший дім? — здивувався я.

— Так! І в тебе він теж є. Просто ти ще про нього не знаєш. Але він є!

— …Так це і є той дім, якого ти прагнула? — запитав я Віоланну, оглядаючи нескінченні простори.

Вона умиротворено всміхнулась і тихо мовила:

— Людина — невід’ємна частина того, що у земному житті називають безмежним космічним простором. Тому розуміння дому дуже відносне.

— Але я так зрозумів: після того, як ти мене покинула, потрапила в те місце…

— Як мало ти знаєш, — перебила Віоланна. — Найбільша загадка людського життя в тому, що ми ніколи не знаємо, що покидаємо на землі і що нас чекає після земного буття.