Дмитрий Кешеля - Дай сили заплакати. Роман-видіння

— А хіба життя можливе без плоті?

— Марнотне — ні. А ось вічне — так! Тіло всього-на-всього — тимчасова одежа, приносить багато клопотів і неприємностей.

— Віоланно, скажи, а чому я потрапив сюди?

— Бо ти весь час вірив, що я в ліпших світах і ти обов’язково зустрінешся зі мною. Двері в цей світ тобі відкрила віра.

— А цей світ, у якому ми тепер з тобою, реальний?

— Настільки, наскільки велика твоя віра, — якось ухильно відповіла дівчина.

— Ще скажи мені: я далеко від дому?

— Дуже!

— Наскільки?

— Навіть уявити собі не можеш. Для того, хто знає, що таке простір, час, швидкість — це незбагненно! Так само, як людський мозок не може усвідомити безкінечність. Тобто ми з тобою у світі… у вимірі, де відсутні час, простір, матерія, швидкість, навіть людські слабкості: гнів, заздрість, страх. Ти ж не відчуваєш страху?

— Ні! Я дуже щасливий. Щасливий від того, що зустрівся із тобою. Я так страждав…

Віоланна підійшла до мене. Розвела руки. Але замість обіймів я відчув, як животрепетне сяйво огорнуло мене, обдало неймовірно ніжною теплотою, ностальгійним ароматом весняного дощу і молодого ясмину. Я стрепенувся і простяг руки… Віоланна знову пропливла крізь мене і стала обіч.

— Ти, мабуть, знала, — з гіркотою мовив я.

— Про що?

— Що покинеш мене в тому світі… і дуже скоро. Це я зрозумів трохи пізніше.

— Ти помиляєшся, — заперечила вона. — Я не знала. Я кохала тебе і була дуже щасливою. І теж думала, що це триватиме вічно.

— Але ж ти пам’ятаєш?

— Так, коли сказала, що мені треба додому…

— От бачиш, я теж про це згадав — про твоє прохання повернутися додому.

Якогось дня занедужала моя баба Анна — людина дуже моральна, спрацьована, вистраждана і геть вимучена життям. Вранці почала жалітися на біль у попереку, далі відчула величезний тягар у ногах, а до вечора її повністю підкосило. Лежала нерухомо в ліжку і безугавно зітхала. Моя дорога бабуся Анна прожила стільки, що й сама не могла пригадати, коли достеменно народилася.

— У нас дома крумплі якраз цвіли, — така була її відповідь про ту благодатну годину, коли, за словами її батьків, вона вигулькнула на світ.

Од старості її добряче зсушило, світ набрид, і вона постійно просилася до куми з косою. Проте коли, видно, та невтомна косарка наблизилася і вклала бабу в ліжко, старенька перестрашилася і, ледве перетерпівши ніч, почала благати мене поїхати на Волівеччину до двоюрідної сестри Гафії за лікувальними мазями і зіллям.

Наші старші люди ніколи не довіряли медицині, де один лікар розуміється на правому вухові, а інший лічить тільки ліве. У скрутні хвилини завше йшли за поміччю до знахарок, які зналися на Божій медицині — різних травах і зіллі.

Сестра Гафія, як майже кожна жінка, що народилася і мешкає у наших горах, не тільки відала про силу цілющих трав, а й володіла багатьма іншими таїнами, які не пояснити ні звичайним людським глуздом, ні наукою.

Я не бачив, як Гафія може перетворитись на лісовий кущ, увійти в дерево, пройти крізь стелю, повернути грозові хмари і розчинити їх у небі, зупинити на льоту птаха і посадити собі на плече — про що постійно торочили поміж собою сельчани. Проте я був свідком іншого дива.

З бабою Анною багато літ тому ми приїхали за ліками від екземи. Для їх виготовлення необхідно було старезне коріння водяних лілій. Ми всі троє поїхали на Синевирське озеро — найглибше на Закарпатті. Хоч була рання весна і навколишні гори сиділи ще в білих кожухах, Гафія роздягнулася, склала руки, підняла голову до неба і щось прошепотіла. А далі увійшла у воду — і хвилі зімкнулись над її головою. Минав час — хвилина, друга, третя… Я почав панікувати, а моя баба Анна спостерігала за озером на диво спокійно.

— Бабо, вона втопилася! — верещав я, бігаючи перестрашено берегом.

— Май спокій, — безжурно відповіла баба. — Немає тої води, аби Гафу втопила. Так само і вогню нема, де би вона згоріла.

І направду, хвилин за двадцять Гафія вигулькнула з води, тримаючи обіруч, немов велетенську змію, покручене товстелезне коріння.

Одягнувшись, хильнула з бабою грамів зо двісті самогонки і бадьоро мовила:

— Як не кажи, дорогенька Анно, а світ усюди прекрасний — і над, і під водою.

— Аби лем нас ще чоловіки любили, — й собі додала баба.

— Чоловіки? — перепитала Гафа. — Тогди би нас любили, коли дикі свині будуть іти з лісу співаючи.

Гафа весело зареготала, закрутилася на місці, немов веретено, здійнявши довкола нас потужний вітер. Щось засвистіло, і ми вмить опинилися знову біля хати Гафи, за секунду подолавши десятки кілометрів із Синевира до Волівця.