Дмитрий Кешеля - Дай сили заплакати. Роман-видіння

— Правда, я піду, — сказав із жалем. — Але завтра чекай.

— Ти подивися, чи не стоять там… Там за дверима, — тихо попросила Віоланна навздогін.

У коридорі справді стояли двоє — жінки в білих халатах. Тримаючи у руках кіпу журналів, старша питала в молодшої:

— Як ви думаєте, вона справді настільки тяжка?

— Дуже, — відповіла молода. — Її запізно привезли. Коли почали операцію, — молода щось шепнула старшій і вже вголос додала: — А від цього пішло зараження крові.

— Бідна сирота…

У мені все потерпло. Про кого вони говорять? Ні, такого не може бути… це не про Віоланну. Хіба мало людей лежить тепер у цій лікарні?

Я хутко йшов коридорами. Від запахів ліків, які в цю мить особливо гостро відчув, почало нудити. І я наддав ходи. При цьому весь час здавалося — за мною так само швидко йде хтось невидимий. За моїми слідами йшла Смерть. Вона була зовсім молодою, в білому халаті і нестерпно-нестерпно пахла йодом, хлоркою і брудними бинтами.

Віоланну ховали через два дні. На поминальну відправу зібралося зо два десятки людей — кілька наших сельчан і жменька однокласників. Я стояв біля узголів’я Віоланни і все ще не міг повірити в її смерть.

Оглушений, одерев’янілий, ніяк не міг відійти від того, що сталося.

Світ непізнаної радості, незбагненної таїни, краси і ніжності, який розчинився переді мною після зустрічі з Віоланною, світ, у якому було так багато бентежних сподівань і далекосяжних мрій, раптово зімкнувся наді мною мертвою хвилею, щільно обхопив з усіх боків, невимовною тугою і щемом засів і скам’янів у грудях. Від того я не міг ані дихати, ані говорити. Мені було весь час нестерпно боляче, боляче, боляче — і більше нічого. І найстрашніше — від того болю не міг навіть заплакати, не міг зронити сльози.

— Молитва дається Богом, щоб людина могла знайти в собі духовні сили зустріти і пережити трагічні обставини, які вона не може змінити. І чим сильніше проникатиме молитва в наше серце, тим мужнішими і нескоренішими станемо перед фатальністю долі, — тихо говорив у проповіді, заплющивши очі, старенький священик.

«Боже великий, дай мені сили заплакати, — молив над труною я, — дай мені духу пережити цю трагічну обставину, яку не можу змінити. І дай сили заплакати».

Величезний тягар розривав груди, а сліз не було. І полегшення теж.

Віоланна лежала у труні у весільному вбранні. Як мені пояснили, вона стане нареченою Христа. Хвороба і муки не торкнулися її обличчя. Віоланна й у своїй смерті залишилася красивою. Тільки втома, що настає після пережитих труднощів, ледь помітними колами лягла під очима. У виразі її обличчя застигло якесь незрозуміле чи то запитання, чи то щире здивування. Здавалось, Віоланну вже зустріла та давня княжна Віоланна. Взяла її за руку і веде за собою углиб придунайських долин. І йдуть обидві щасливі Віоланни незайманими травами, йдуть за польотами птахів, ідуть крізь барвисті осінні дощі. Ідуть туди, де сумно-сумно течуть води старенького Дунаю і видніються ворота в ліпші світи… І, бачилося, на обличчі Віоланни застигло те запитання і щире здивування — куди, в які світи мене ведуть?

Коли настала мить прощання, нахилився і міцно поцілував її в губи. Вони, на великий подив, були теплими і вологими. Я підвів голову і завмер від побаченого: обличчя Віоланни засвітилося щастям і глибокою ніжністю.

Віоланну поховали на сільському кладовищі. Не минало дня, щоб я після школи не навідувався на могилу. Клав букет осінніх жоржин на надгробок і сідав мовчки поруч на змайстровану власноруч лавицю. Невимовний біль і страждання, що оволоділи мною із дня її смерті, так і не відпускали. Вони закам’яніли, застигли в мені, нестерпно стискали, не даючи ні хвилини просвітку і полегшення.

Я не спав ночами, перестав їсти, змарнів і втратив усякий потяг до життя. Бо коли заглядав у прийдешнє й усвідомлював, що там більше ніколи не буде Віоланни, на мене нападали такий відчай і безпорадність, що хотілося бити головою в землю і, не перестаючи, вити на весь світ.

— Ти виплачся, дитино, добре поплач й одразу стане легше, — жаліла мене баба.

Але жодної сльозини від дня смерті Віоланни у мене так і не зронилось. І це було страшно.

Аж ось одного дня, повертаючись із кладовища, я звично йшов попри Розмарію і з сумом оглядав враз опустілий і опустошений для мене маєток. По схилах гори Ловачки розґаздувалась осінь. Вона була гаряча, барвиста, дзвінка і мелодійно-запальна, як старовинна циганська пісня. Здавалося, сьогодні тут з усіх країв з’їхалися, як на прощу, молдавські цигани й оточили гору різнокольоровими шатрами. А молоді циганки у гаряче-квітчастих сукнях обсіли всі схили гори, повилазили на дерева, розбрелись по виноградниках і, розмахуючи барвистими хустками, заливаються хмільними циганськими романсами. І від цього кожен листок, травинка і кущик — все-все палало, співало, танцювало, заливалось і наливалось веселими багаттями осені.