— Коли вождь Аттіла зі своїми ордами зайшов у Карпати, він легко розбив загони місцевих племен. Ось тільки одне поселення ніяк не міг подолати. Багато часу і війська втратив, доки не захопив нарешті укріплення і місцевого князя з його синами. Кривавий і жорстокий Аттіла вже насолоджувався майбутньою стратою ненависних супротивників. Він лежав у шатрі, пив кумис і розніжено споглядав танець оголених наложниць.
Раптом увійшов один із наближених і кинув перед ним молоденьку дівчину: «Мій повелителю, вона підкрадалась до шатра і хотіла тебе вбити». Дівчина тим часом, ніби нічого й не сталося, підвелася із землі, обтрусила пилюку, сміливо глянула Аттілі в очі: «Він бреше!». Всі завмерли від жаху. Навіть сам Аттіла закляк — подібна зухвалість йому ніколи не зустрічалась. Тому, мабуть, цікавість перемогла — дівчина видалась йому кумедною.
— А чому він бреше? — перепитав великий вождь.
— Я скрадалась до твого намету, аби просити помилувати моїх батька і братів, яких ти сьогодні полонив. Я їх дочка і сестра! — мовила, гордо звівши голівку.
І тут Аттіла взяв у руки вогонь, підніс ближче до дівчини, і його вразила небачена досі її краса.
— А чого я їх маю милувати? — здивувався вождь.
— Тому що вони — твої сильні і достойні противники. Якщо зникнуть такі безстрашні воїни, як мої батько і брати, твоє військо зледачіє і виродиться. І сам ти, не зустрічаючи опору, не маючи безстрашних ворогів, втратиш славу і талант непереможного полководця.
Слова горянки глибоко вразили короля непереможних племен. І вперше в житті жорстокий Аттіла виявив неабияке милосердя — відпустив полонених, але дівчину звелів залишити.
Наступного дня її привели на галявину перед шатром, і Аттіла побачив нічну гостю у світлі гірського сонця. Денна краса її у сотні разів перевершила ту, що бачив Аттіла вночі при світлі смолоскипа.
— Як тебе звати? — прошепотів.
— Віоланна, — з гідністю мовила молода горянка.
— Віоланна… Віоланна… Віоланна… — повторював, ніби запам’ятовуючи назавжди, зверхник непереможних орд.
Щось глибоке і вразливе заспівало в імені дівчини. Аттіла ще раз глянув на її гінку поставу, неймовірно вродливе обличчя, і для нього відкрився світ, якого досі не знав, — він почув тиху пісню гірського вітру, ніжне жеботіння води, з великим подивом помітив, що в небі вільно ширяють птахи…
Віоланна стихла, заплющила очі, наче сама вслухалась у мелодію далекого вітру, співочий голос ріки, милувалась польотом птаха у сивому небі.
А потім, не відкриваючи очей, Аттіла продовжив:
— Слухай, дівчино, я ще ніколи в житті не щадив своїх ворогів — навіть, коли за них давали великий викуп, — сказав задумливо. — А ось тобі вчинив ласку. А чи готова ти піти на пожертву?
— А що ти просиш? — запитала Віоланна.
— Будь моєю дружиною. І не просто стань нею… Я хочу, аби ти мене усім серцем полюбила…
Аттіла був сином азійських степів: кривоногий, невеликий зростом, із хижими розкосими очима, широким вилицюватим обличчям, рясно помережаним шрамами. За слов’янськими уявленнями про принадність він виглядав потворним. Віоланна пильно придивилася до Аттіли, а потім глянула на гори, на зруйновані і спалені поселення і рішуче сказала: «Я стану твоєю!».
У хижого завойовника було безліч дружин — красивих і несамовитих у коханні. Проте Аттіла вмирав тільки за білолицею, тендітною і загадковою слов’янкою. А Віоланна, задихаючись ночами у нелюбих обіймах, постійно нашіптувала: «Мій повелителю, веди своє військо з цих гір у долини. Там тебе чекають великі багатства, почесті…».
І так, немов куріпка від свого гнізда, все далі відводила орди від Карпат. Все далі в Дунайські долини аж до Рейну…
Віоланна мала дивовижний оксамитовий голос, насичений соковитими звуками, налитий теплими барвами. І коли розповідала, як Аттіла вів свої племена вглиб Європи, в її голосі чулося, як шовково шелехкотять під копитами азійських коней ситі слов’янські трави, присвистує прирічковий очерет, як злякано із заплав випурхують зграї птахів і сумно-сумно течуть води побитого горем Дунаю. І так само тихо, як води дунайські, неслася далі оповідь Віоланни:
— Які багатства не сипав Аттіла до ніг коханій, вона, принісши себе в жертву, аби врятувати рідню і свою землю, так і не змогла полюбити і впустити у своє серце грізного завойовника. Її думки постійно линули до гір, де залишився її справжній коханий. Він був із сусіднього княжого роду — швидкий, як олень, красивий, як молодий гірський місяць, безстрашний і мужній, як карпатський орел.
Читать дальше