Дівчині, видно, було парко. Вона розігнулась, розв’язала бантики, і стрімка течія золотистого волосся залила її плечі. Я навіть на дереві відчув, як шовково-ніжно зашелестів той водоспад волосся на її витонченій шиї і тихо зітхнув посеред пліч. І дівчина стала для мене ще вродливішою, таємничішою і недосяжнішою.
Від цього мені стало дуже гірко і сумно. Аж тут якоїсь миті вона зупинилась, відклала мотику вбік і сердито-впевнено попрямувала до липи. Я притьмом зіщулився, прилип до стовбура. Проте вона і не намагалась відшуковувати когось на дереві. А просто підійшла, стала під липою і, не підіймаючи голови, сказала:
— Довго будеш там як кажан висіти? Ліпше би зліз і допоміг нам копати.
Я отетерів і боявся навіть дихнути.
— Не ховайся, — спокійно вела далі дівчина. — Я кожного дня бачу, як бігаєш, мов білка, по деревах.
Чіпляючись неслухняними руками, весь ураз спітнілий, я покірно спустився вниз.
— Мене звати Віоланна, — простягнула долоньку.
Я з недовірою глянув на неї.
— Тебе дивує моє ім’я? — весело щебетнула. — Справді, воно рідкісне. Але так звали першу й останню кохану вождя Аттіли — Віоланна.
Я і далі мовчав, із підозрою спостерігаючи за дівчиною, і ніяк не наважувався вимовити своє ім’я.
— Якщо не хочеш себе називати, мені і так відомо, як тебе звати, — з якимось щастям вимовила Віоланна.
Розгублений і наче зловлений навіть не на крадіжці, а на чомусь ганебнішому, зніяковіло кивнув головою.
— А тепер пішли? — показала на клумбу.
Я йшов за дівчиною і раптом уловив запах безмежної свободи її розпущеного волосся. На мене повіяло чимось трепетним, бентежно-запаморочливим, невимовно світлим. Я наче осліп і оглух. Йшов за Віоланною і нічого не бачив, окрім тривожно-пахучого золотого водоспаду на її плечах.
— А це мій брат Янош, — сказала дівчина, коли підійшла до клумби.
Вона тут же взяла брата за руку і підвела до мене.
— Подайте один одному руки.
Ми потисли один одному руки, і всі троє взялись за роботу.
Мабуть, ніколи в житті я не відчув від праці такого щастя і натхнення, як тієї миті, коли трудився поруч із дивовижною дівчиною. Все в ній було не просто красиве, а якесь не по-земному вродливе і невагоме, легке і водночас ніжно-крихке… Навіть сміх Віоланни розсипався і світився кришталевими блискітками. Я крадькома спостерігав, як на чолі від натуги в неї виступали краплини поту, і мені весь час хотілося підійти, зібрати їх у долоню, як діаманти.
Захоплені роботою, ми і не помітили, як над Мукачевом згромадилися хмари і потягли свої черевища на Небесі. Оговталися, коли перші краплі дощу обпекли розпашілі спини. Далі блиснуло і лунко луснув грім. Від Мукачева, наче табун молодих лошаків, мчав навіжено дощ. Віоланна схопила мене за руку і крикнула братові:
— Тікаймо до веранди!
Тільки встигли заскочити під дах, як молодий літній дощ замолотив по листю черепиці, дістаючи бризками і нас. Віоланна принесла лавицю, поставила ближче до стіни і запросила сісти. Брат сів праворуч, а я — зліва.
— Як добре, що ти поміг нам і ми встигли все до грози, — глянула вдячно.
І тут не відаю, чи із вдячності, чи несамохіть, дівчина притулилась плечем до мене. Щось обірвалось у грудях, серце зупинилось. Здавалося, мене тримають над прірвою, і якась доля секунди вирішує — зостанусь живим, чи полечу стрімголов у безодню. І цієї миті серце знову запрацювало — мене помилували, я житиму.
Над Розмарією продовжував бешкетувати ситий і чистий дощ. Він танцював над заростями ясмину і хвацько збивав із квітів пилок. Від цього над кущами, наче німби над головами святих, здіймалися світло-жовті кола-хмаринки. І сам дощ несподівано від цього почав запаморочливо пахнути ясмином.
— Ти чуєш, дощ пахне ясмином. Я ще ніколи не бачила і не чула ясминового дощу, — обернулась до мене щаслива Віоланна.
І плече її ще міцніше торкнулося мене.
— У нас дощі завжди пахнуть ясмином, — відповів несподівано я, і сам одразу здивувався з непритаманних мені слів.
А дощ усе не міг заспокоїтись. І я був безмежно вдячний цьому ясминовому дощу. Я молив його, цей теплий дощ, щоб він ніколи не минався, щоб залив своїми ясминовими потоками увесь світ, у якому тепер існувало тільки одне безмежне щастя — плече Віоланни біля мого плеча.
Злива, натанцювавшись і потолочивши трави і кущі у маєтку, несподівано спохопилась і такими ж дикунськими табунами дощових коней помчала далі долиною до ріки Латориці.
Читать дальше