Дмитрий Кешеля - Дай сили заплакати. Роман-видіння

Із початком війни на могилі сина Ержібет виріс величезний кущ дикої троянди. Упродовж усіх воєнних літ троянда постійно цвіла, а з її пелюсток безупинно скапували великі краплі, схожі на безутішні людські сльози.

По смерті сина юна графиня зробилася як не од світу цього. Стала відлюдькуватою, мовчазною, кожного дня носила до могили квіти і годинами щиро молилася над прахом сина. А потім час од часу почала з’являтись і в нашому селі. Красива, акуратно вдягнута і доглянута, вона проходила через наш присілок завжди з невеличким білим гіпсовим ангеликом на руках.

— Це ангел-охоронець мого сина, — пояснювала графиня. — Він прилетів охороняти мою дитинку. А мій хлопчик помер. І ангелик залишився сам-самісінький. А я його взяла і всиновила. Розумієте, так мені веліли небеса.

При цьому графиня ніжно тулила гіпсову фігурку до грудей, і всиновлений ангел із очима, повними людської любові, вдячно дивився на свою земну матір-берегиню. Так вони удвох обходили наше село, потім забиралися на Ловачку, гуляли по вершині, а під вечір спускалися в Розмарію, де цілий вечір графиня наспівувала ангелику колискові.

Як не дивно, але сов’єтська власть Розмарію і графиню оминула своєю увагою. Чи то через те, що маєток гніздився на відлюдді у глухому закапелку, чи то через не вельми добрі чутки, Розмарію не вподобали ані нове начальство, ані жодна організація й установа. Тут і надалі спокійно проживала Ержібет із двома слугами. Та яка то прислуга: двоє стареньких — чоловік із жінкою, яким уже й діватися було нікуди. То й доживали разом із хазяйкою, допомагаючи їй тримати лад у маєтку. Одне дивувало: як і за які кошти всі троє животіли. До приходу совєтів у Розмарію майже щотижня з Будапешта навідувався хтось із заможної рідні і привозив їжу, кошти, одяг. А потім сюди більше ніхто не приїздив.

Моя баба Анна якось перестріла графиню, коли та прогулювалась із своїм ангелом на руках, і запропонувала щось із їжі.

Графиня чемно подякувала і, з притаманною їй гідністю, відмовилась.

— А на що ж ви живете? — жалісливо запитала баба.

— Не переживайте, дорога! Нами журиться Господь, — мовила.

І попрямувала чинно.

Якось на початку літа мене зворохобило до Розмарії на черешні.

Най Богонько простить, але тими черешнями, починаючи від дрібних ранніх маївок і аж до пулькатих пізніх овріяшок, були встелені всі навколишні схили. Збирай на кожному кроці, їж, доки не луснеш, як крадене теля. Але ж ні, мені чомусь закортіло саме рожевих черешень. А вони росли тільки у графському маєтку і мали незрівнянний медово-ванільний смак. Видершись на черешню, я, без докору сумління, почав напихатися ягодами. І тут почув дитячі голоси. Я аж приріс до стовбура — що за діти у Розмарії? Притьмом висунув голову із межигілля і мало не присвиснув: по доріжці, встеленій дрібним мармуром, тримаючись за руки, йшли хлопець із дівчиною. Вони, напевне, були моїми однолітками.

Хлопчина був одягнутий у короткі штанці, картату сорочку, пострижений під бокс і доволі міцно скроєний. Дівчина чепурненька, в білій сукні з мереживними комірцями, з двома величезними бантами у пшеничних косичках і в коричневих туфельках на модних тоді шпильках.

Графиня, видно, обожнювала ясмин, бо його кущами були обсаджені всі алеї і весь схил над хатою. Саме в пору дозрівання черешень у Розмарії починав цвісти ясмин. Запах квітів був приємним, проте дуже сильним, часом аж різким.

У нашому селі кущі ясмину ніхто ніколи не садив, але коли квіти розпускались у Розмарії, вся околиця, наче в солодкому дурмані, пливла-тонула у пахощах. Навіть трави, які саме о цій порі косили, встигали напитись повітря і потім цілу зиму пахли у стодолах ясмином.

Хлопець зірвав квітуче гроно і підніс дівчині. Вона галантно вклонилась і подякувала. Щось недобре, схоже на ревнощі, заворушилося в мені, і я не знайшов нічого ліпшого, як крикнути з дерева:

— Гей, ви, що тут робите? Хто вам дозволив ходити і рвати чужі чічки?

Діти зупинились і глянули зацікавлено на мене.

— Ми не чужі! — гукнув упевнено хлопець. — То ти — злодій, рвеш наші черешні!

О, сонце гаряче, зорі ясні, мене назвали злодієм! Од несподіванки я аж гикнув і стрімголов злетів із дерева.

— Хто, хто я буду? — перепитав, підскочивши до хлопця.

— Той, хто ласиться на чуже, — злодій! — відрубав незнайомець, насупивши брови.

Я підсік супротивника під коліно і з усією селянською щедрістю вліпив кулаком межи очі.