Дмитрий Кешеля - Дай сили заплакати. Роман-видіння

Починало сутеніти. Вгорі, на всіх просторах, одна за одною з’являлися гігантські куполоподібні сфери. Вони поволі займалися різнокольоровими вогнями. Яскравіше засвітилися стіни й дахи будівель. Місцеві мешканці теж один за одним починали сяяти. Всі — різними кольорами. За якусь мить навкруги літали, йшли, бігли або, зовсім не поспішаючи, прогулювалися тисячі голубих, зелених, синіх, жовтих людиноподібних істот.

— Чому вони такі різні? — запитав старезного апостола.

— Все залежить від їхнього стану і досвіду, — ухильно відповів старець.

Я притьмом глянув на площу.

А ось люди, що вервечкою тягнулись до храму Планів, чомусь зовсім не змінилися — вони були такі ж сірі, невиразні і набурмосені. Тільки Вічна Вдовиця на весь зріст сяяла яскраво при вході у храм, розсіваючи навкруги тепле проміння. Я тут же поглядом почав шукати сумного чоловіка. Він так само, підперши підборіддя, сидів мовчки на брилі. Складалося враження, що цей величезний камінь — доля печального чоловіка. Він тяжко ніс її впродовж життя, а тепер притягнув сюди, скинув із плечей, і вже не доля тяжкою ношею сидить на ньому, а він на власній долі. І не відає бідака — що ж чинити з тою судьбою?

Сидів сумний чоловік — рідний, до болю знайомий і близький мені — на великому камені. Від тих, хто стояв біля нього в черзі, він таки справді чимось відрізнявся. Він не яскраво сяяв, не гучно світився, а, наче останній лист на осінньому дереві, ледь-ледь блимав бідненьким золотистим вогником серед вселенських сутінків.

— Невже мені не можна навіть підійти до нього? — запитав старця-апостола з останньою надією.

— Ти, як володар божественного сну, маєш право заглянути в майбутнє. Але підходити до нього, до того чоловіка, послухай мене ще раз, тобі не треба, — сказав мудрець, добуваючи із своїх пальців звуки, що тужливими піснями приречених китів розносились по всесвітньому океану.

І в мені знову щось тяжко защеміло. Мені захотілося повернутися на наш бідний, але найдорожчий у світі присілок Небесі. Але як? Поки що ні навкруги, ні у своєму серці я не бачив і не відчував дороги назад.

— Я вже сказав тобі, що, як господар пророчого сну, ти маєш право заглянути і в майбутнє, — продовжив старий апостол. — Ходімо, я ледь відкрию тобі те, що ти хочеш побачити набагато більше, аніж себе старого в майбутньому…

Ми піднялися і пішли берегом. Хоч темрява згущувалась, але все було осяяне благодатно-заспокійливим світлом. Ми йшли по насипу, і кущі, відчувши наші кроки, один за одним спалахували, освітлюючи шлях. Як тільки ми їх минали, вони згасали, а попереду загорялися нові.

Старець ішов попереду, час од часу зупинявся, придивляючись і прислухаючись до ріки. Вода в ній, освітлена тисячами вогнів, а особливо сяючими куполоподібними сферами, насправді нагадувала розтоплений метал, схожий на золото. Хоча ні… Ця ріка не текла, а рухалась. Вона була живою і дихала, переплітаючи у собі сотні тисяч дзвінких, глухих голосів і звуків. І тут я збагнув. Радше, розуміння цього прийшло до мене від мого поводиря: ріка, яка тече повз нас, — це не ріка вод Господніх, а ріка мов людських. Ми прошкували із мудрецем берегом, а повз нас рікою текли мови — мови мертві й ще не народжені, мови давні й сучасні, мови великих народів і малочисельних етносів, мови шановані й мови скривджені, мови незаслужено возвеличені й мови незаслужено принижені…

— Ти правильно зрозумів, — сказав старець, кивнувши на ріку. — Мова кожного народу — це його дух, дарований Господом. І зневаження будь-якої мови — це приниження Творця!

Слухаючи його, я весь час спостерігав, як обома берегами рухалися мешканці цього дивного світу. Вони мирно спілкувалися, дуже ввічливо дискутували, раптово зникали, а натомість з’являлись нові. Кожна група мешканців трималася свого берега. Ті, що йшли лівим боком, жодного разу не глянули і не перегукнулися з тими, хто прошкував правим. Мешканці навіть різнилися між собою. Лівобережні були нижчого зросту, менш виразні, сіруваті та якісь відлюдкуваті. Правобережні кидалися у вічі високим зростом, міцною статурою, набагато яскравішим сяянням, довгим золотистим волоссям, легкістю ходи і приязнішим ставленням одне до одного. І тут я зауважив, що обличчя, які траплялися на лівому березі, вже десь зустрічав, вони були мені знайомі, але я ніяк не міг їх пригадати.

А ось правобережних ніколи не бачив, і вони не будили жодних спогадів чи асоціацій. Дивом відчув, що я цих красивих і осяйних людей час од часу буду зустрічати в майбутньому земному житті. Одне за одним вони раптово з’являтимуться то в натовпі, то на якихось велелюдних святах і дійствах. Це будуть неймовірної краси молоді чоловіки і такі ж юні жінки… Адже часто трапляється, коли ми зустрічаємось віч-на-віч серед дороги, на міському тротуарі. І перед тим як розминутись, миттєво застигаємо, довго придивляємось одне до одного і, не зронивши ні слова, розходимося, болісно намагаючись щось дуже важливе пригадати…