— Тут ми розпрощаємось, — сказав втомлено старець, коли вийшли на широку галявину, біля якої ріка різко повертала вправо і зникала чи то в печері, чи у глибокому тунелі. — Тобі потрібно он туди, — старець показав посохом на північ.
Там, під сяючими куполами, застиглими хвилями блакитніли гори. Одна з них вирізнялася зрізаним верхом, що нагадувало широке плато.
— Це далеко? — запитав я.
— Тут далекого нічого не буває, — знов повчально сказав старець. — Наскільки в тебе швидка думка, настільки скоро там і будеш.
— Я вам дуже вдячний, — вклонився я. — Мені вас, напевне, не вистачатиме. І просто не знаю, як там повестися.
— Я ж тобі казав, що ти — володар божественного сну. І доки він, доки пророцтво у тобі, ніхто зла супроти тебе не вчинить.
Старець зник скоріше за свої слова, а я, подумавши, де маю бути, миттю опинився на вершині гори. Хоча вершиною це важко назвати: краєм гори велетенським колом йшла вузька доріжка, а всередині зяяла до запаморочення глибока яма… Спершу подумалося, що це кратер згаслого вулкана. Але, придивившись пильніше, побачив гігантський амфітеатр, ущент заповнений людьми. На цей раз у мене не виникло відчуття навіяності побаченого — це були реальні люди. Всі молоді і юні: неймовірної краси дівчата й атлетичної статури хлопці. Вони були несхожі між собою ані обличчям, ані кольором шкіри, ані волоссям, ані одягом. Єдине, що всіх єднало, — очі. У кожного вони були ніби виточені з голубого коштовного каменю і вставлені в акуратно розмальовані зіниці. Це були люди з очима сплячих морських риб — жодної іскринки життя, ні краплинки тепла — холодна зосередженість і водночас глибока відчуженість. На дні амфітеатру, розсіваючи навкруги зелені промені, здіймалася ідеальної форми піраміда. Вздовж і поперек неї, чергуючись, весь час пульсували зигзагоподібні, схожі на кардіограму серця лінії.
Збоку від піраміди, тримаючи в руках кришталеву кульку, стояла молоденька дівчина і весь час спостерігала за спалахами імпульсів. Вона разюче відрізнялась від усіх тих, що сиділи в амфітеатрі: і одягом, і рухами, і живим блиском впевнених очей. Але найдивніше — дівчина була до болю мені знайомою і рідною. Тільки-но встиг про це подумати, як вона зникла.
— Так пахне дощ тільки у Розмарії… Він пахне ясмином… І ти пахнеш ясминовим дощем, — пролунав у мені дівочий голос.
Я притьмом озирнувся. Переді мною стояла та сама дівчина, яка щойно зникла із дна амфітеатру.
Переді мною стояла Віоланна.
6
…У глухому закапелку нашого села, на південному схилі Ловачки, ще на початку XIX століття угорський граф Гержені звів двоповерхову будівлю з численними підвалами в череві гори. І нарік маєток «Розмарія».
Будинок був не такий уже і великий, проте вражав своєю витонченою архітектурою. У маєтку пани перебували, як правило, влітку. Але часто проводили тут і різдвяні свята, а весною збиралися на картоплю і сало, печені на виноградній лозі. Літня резиденція Гержені була відомою і тим, що у 1847 році тут, під нашою Ловачкою, гостював у родині графа угорський поет Шандор Петефі.
Петефі прибув у Розмарію після обіду і був у вельми гнітючому настрої після відвідин Мукачівської фортеці. На той час колись славний і могутній замок перетворився на найжахливішу в Європі в’язницю.
Доки прислуга готувала на вулиці вечерю, Петефі усамітнився у віддаленому куточку маєтку і втомлено сів на порослий мохом валун. Дивлячись звідси, з-під Ловачки, на Мукачівську фортецю, яка височіла на тамтому березі ріки Латориці, він раптом витягнув з кишені невеликий записник і почав мережити рядок за рядком.
Так і народився вірш:
В Мукачівській фортеці
Тут у давні дні Ілона Зріні
Стяг червоний волі підняла.
А тепер в’язницею героїв
Став притулок вільного орла.
Тільки брязк важких кайданів чути,
Та глуха підводиться стіна, —
Сміливо пішов би я на плаху,
А тюрма — тюрма мені страшна.
На валу, нескорений і гордий,
Юний в’язень мірить крок,
Поглядом в далеку даль шугає,
Меж немає для його думок.
Він тут гість новий, ще не зломився.
Цей ланцюг — для нього новина.
Сміливо пішов би я на плаху,
А тюрма — тюрма мені страшна.
Вірш «В Мукачівській фортеці» (в оригіналі «В Мункачівській фортеці») за життя Петефі так і не був опублікований. Проте історія Розмарії, пов’язана з ним, на цьому не закінчилась.
Читать дальше