Дмитрий Кешеля - Дай сили заплакати. Роман-видіння

…Бабина сестра Гафія, як і годиться, зустріла нас йойканням, гойканням, висками і писками. Сім’ї у неї ніколи не було, то материнські почуття вона часто виливала на дітей близьких, а особливо на родинну крівцю. Тітка була старша за мою бабусю, проте літ своїх теж не пам’ятала. А виглядала значно молодшою, бадьорішою і жвавішою за неї. Видно, цілющими травами, зіллям, нехитрою, проте здоровою гірською їжею вона законсервувалась у піднебесному повітрі. А може, і володіла чарами молодості.

Вислухавши, з чим я навідався, тітка стурбовано сплеснула руками і мовила:

— То не є така тяжка хвороба. Її легко позбутися. Айбо для того, щоби виготовити мазь, мусай целофіти. А за ними треба податися аж на польський бік — а то аж цілу ніч іти.

Целофітами у горах називали рідкісні крихітні гриби. Вони, як правило, починали з’являтися наприкінці серпня — початку вересня на скелястих верхів’ях. Вражаюче жовтогарячого кольору, схожі на крихітні пуголовочки, вони росли майже на голому камінні. З’являлись опівночі, а на сході сонця, тільки-но перші промені осяйнуть вершини, одразу перетворювались на жовту слизь. Тому знаючі люди вирушали за целофітами ще вдень, відтак цілу ніч чипіли на гостроверхих кам’яних бескеттях, чекаючи миті, коли серед полохливої темряви гарячим золотом зацвіте каміння.

Оповідали, що, крім цілющих властивостей, целофіти мали ще й інші магічні призначення. З’ївши кілька крихітних грибів, людина могла повністю керувати своїм організмом: зупиняти серце, пришвидшувати чи уповільнювати кровообіг, бачити внутрішнім зором кожну частинку свого тіла. Думаю, що саме при помочі целофітів моя дорога тітка могла спокійно по півгодини знаходитись під водою чи миттєво долати неблизькі відстані.

Крихітні гриби мали ще одну дивовижну властивість. Хто зірвав їх, коли вони тільки проклюнулися із каменю, і в ту ж мить їх скуштував, здобував дивовижне прозріння… Людина могла духовним зором вознестися на сьоме небо і побачити… А ось що або кого там можна було побачити, ще ніхто ніколи не проговорився. Просто ті, кому випало бачити щось те неймовірне чи «…того…», не тільки назавжди міняли свій спосіб життя, а й навіть імена.

Отже, тітка, зважаючи, що наспів саме сезон целофітів, почала збиратись, аби встигнути до ночі пройти через хащі.

— А нам що робити? — запитав ошелешено я.

— Переночуєте. Вранці повернуся і зроблю дорогій сестрі ліки.

Ми з Віоланною здивовано переглянулися.

— Чого очі позичаєте одне в одного? Ачей не покусаєтесь. А коли щось… Ну то й що — чому статися, того не минути.

Полягали ще засвітла. Втомленим цілоденним петлянням гірськими дорогами, нам не хотілося навіть вечеряти. Віоланна лягла на печі, а я постелив собі на старовинній дерев’яній скрині, яка в сільських хатах слугувала ще й за ліжко.

Тільки-но склепив очі, як почав увіходити в сон. Саме увіходити, бо переді мною повільно, наче брама замку, відкрився безмежний простір. Я поволі переступив незриму межу й увійшов у дивовижний світ. Стояв посеред прозорих рівнин, устелених, наче зеленими шовками, сліпучо зеленими травами.

Вони раз у раз повільно, ніби гнані підводними течіями, граційно вальсували й умиротворено пахли ранковою свіжістю. Через усе безмежжя рівнин лагідно текла прямісінька дорога, встелена блискучим покриттям, схожим на розплавлений кришталь. А пообіч шляху так само рівнесенько шикувались ніжно-малинові дерева, схожі на літери старослов’янської азбуки. Всі крони дерев-літер були густо всіяні яскраво-жовтими квітами, що нагадували крихітні дзвіночки.

Ураз над головою зашелестіли крила. Я притьмом підвів очі і побачив, як у мерехтливій бездонній глибині небес летіла рибо-жінка. Наблизившись до мене, вона пірнула у височінь і раптом пронизливо заспівала. Це був спів. Спів за межами людських голосових можливостей… На превеликий подив, я не злякався голосу, а застиг у зачаруванні. Спів умить збудив у моїй душі якесь прекрасне диво, невимовну ностальгію невідомо за чим, прагнення самому злетіти й зануритись у мерехтливі обійми небес. Так, очевидно, співали сирени, заманюючи в океанські безодні давніх мореплавців.

Рибо-жінка легко, немов кульбабова пушинка, злітала то вгору, то вниз і розсипала навкруги все лункіший і лункіший спів. І від нього на всіх деревах почали мелодійно звучати крихітні квіти-дзвіночки. Несподівано рибо-жінка шугонула вниз і опустилася попереду на кришталеву дорогу. Крила вмить зів’яли, вона випросталася і перетворилася на дівчину в білих одежах. Я не міг розгледіти її обличчя, але щось близьке, знайоме і рідне було в тій білій-білій постаті. Кинувся до неї, але дівчина знову окрилилась, злетіла, і я відчув, що навіки її втрачаю. Від глибокого болю втрати я застогнав, скрикнув… і прокинувся… І, Господи, та дівчина зі сну стояла біля мене. Така ж рідна. І в таких же білих-білих одежах…