Дмитрий Кешеля - Дай сили заплакати. Роман-видіння

— Батьку дорогий, прости, — не витерпів я, впав перед ним на коліна і обійняв за ноги.

— Сину мій, яке щастя — ми зустрілись, — мовив він спокійно, гладячи мене по голові.

— Я дуже грішний перед тобою.

— Встань, сину, — батько взяв мене за руки і підвів. — Не маю на тебе образи. Навпаки — велика вина перед тобою. За одним жалію, що не встиг тобі всієї правди викласти…

…Батьки мої познайомилися у військовому госпіталі. Тут моя майбутня мати працювала медичною сестрою. А батько, капітан-десантник, потрапив сюди після невдалого стрибка з парашутом. Кохання спалахнуло одразу, розвивалося бурхливо, швидкоплинно і завершилося весіллям. Через дев’ять місяців на світ з’явився я, а ще через два — мати постала із сповитком на порозі батьківської хати.

— Мамко дорога, спасайте, — мовила схвильовано до баби. — Мого Василя переводять служити за границю… Я мушу теж із ним бути… А з дітьми туди не дозволяють.

— Оленко, ти хочеш…

— Так, залишити малого на вас, — перервала бабу мама. — Виплекали нас сімох, справитесь ще з одним. Вважайте, цим самим відплатите мені придане.

Я і досі не відаю, по яких закордонах служили мої батьки.

Вісток від них майже не отримували. Додому являлись раз у два роки. Завжди на світанку. І налітали несподівано, як весняна гроза. Щодня у нас збиралися родичі, знайомі, близькі й далекі сусіди, і все пускалось на щедрі застілля, дорогі дарунки і безпробудні гулянки. Насамкінець відпустки батьки спохоплювались, позичали під бабину відповідальність гроші на дорогу і зникали на кілька років. Останній раз, коли прощались, мама обняла мене і тихо з провиною сказала:

— Якщо з нами щось трапиться… ну, знаєш, всяке може статися, світ великий. Ти, синку, прости нас… Ми так і не стали для тебе батьками. Але знай — ми тебе дуже любимо і страждаємо. Не наша провина в цьому — це наш тяжкий хрест!

Більше мами я не бачив. Батько ж повернувся з тої таємничої війни аж через чотири роки. Замість життєрадісного двохметрового зросту богатиря, з неймовірної синяви очима і густою каштановою гривою у двір зайшов сивий, здрібнілий, весь у шрамах старець.

— Василю, а де Олена? — розпачливо закричала баба.

— Вона не повернеться… її нема, — сказав на диво спокійно батько.

— Як нема?!

— Ми були на війні, — глухо відповів батько. — Ліпше би мене, але… Вибачте, що не вберіг її.

Батько зболено глянув на мене і тут… Замість колишньої синяви в його очах я побачив безмежну пустелю, по якій текли втомлені мовчазні сірі піски.

Із того дня його життя почало розсипатись і розвіюватись, як піщана фортеця, покинута і забута у пустелях часу. Батько люто запив. Зранку всідався біля вікна, наливав пійло в алюмінієве солдатське горня, одним подихом проковтував самогонку і мовчки дивився в тільки йому відому далечінь. А потім, простогнавши, говорив одне і те ж:

— Життя — це вічний біль, з яким постійно треба боротися і перемагати. Це страшний і невимовний біль.

Далі знову наливав і пив. Баба пробувала кілька разів його розговорити і дізнатись, де, коли і як загинула її донька, а моя мати. Але батько завжди повторював одне й те саме:

— Вона загинула на війні. Вона загинула, як чесний і мужній солдат — не спиною, а обличчям до ворога.

При цьому вставав, зводив гордо голову, а далі опускав, віддаючи, як полководець, шану своїм мужнім воїнам, що йдуть із життя назустріч смерті з відкритим обличчям.

Тим не менше, баба, як і кожна сільська вдовиця, жаліла батька. Вона постійно готувала йому їжу, прала одежу і навіть добувала горілку. Я пробував кілька разів одверто з ним поговорити. Він терпеливо вислуховував, гамуючи в собі вину і сором, а потім якось байдуже мовив:

— Не добивай мене. Хіба мало життя покалічило — це не я. Я вже давно загинув… там, на далекій війні, мене давно вбито.

Він зболеними очима дивився на мене. І від них віяло страшною втомою і тяжким запахом пісків. Вони, піски, гнані чужими вітрами, шалено неслися його очима, закриваючи в них сірими і холодними хмарами все людське.

Це нестерпне життя тривало більше півроку. Надходила зима. Ми залишалися без дров, теплого одягу, взуття. Гроші, які приберігалися на випадок скрути, давно пішли на батькову випивку. І одного дня я спалахнув.

— Ти не воїн. Ти боягуз. Ти зрадив маму. Якщо вона й загинула, а ти повернувся, мав би подумати про нас із бабою! Як ми живемо, як нам далі бути?

— Сину, і ти теж проти мене? — запитав батько гірко.