Дмитрий Кешеля - Дай сили заплакати. Роман-видіння

— Мусиш взяти себе в руки, — сказав я, гамуючи запал. — Я вчуся в університеті. Не рівняюсь на богемних, але хотів би пристойно хоч одягнутись. Стипендії на харчі не вистачає. А ти, мій батько, ніколи не поцікавився, як живу!

— Почекай, — підняв руку.

Встав із-за столу, зайшов у комірчину, довго там рився у власних речах, а потім заніс у хату невеликий згорток.

— Я мав віддати тобі це зразу, — мовив понуро і розгорнув.

На столі лежали два великі злитки золота. На подив, коштовності мене чомусь зовсім не вразили — злитки лежали якось буденно, наче два шматки мила, і зовсім не світились, не гріли.

— Тепер із цим уже вільно. Ти можеш один злиток продати, інший — приховати, — сказав батько. — Потім буде ще дещо. Як ні — тебе знайдуть…

— Не грошей від тебе хочу! — закричав я. — Людяності, уваги, любові, і врешті збери себе — ти солдат!

— Я дуже винуватий, сину, — опустив голову батько.

— Набридло слухати всі твої покаяння, виправдовування, кінчай нити! — знову спалахнув я.

— Вибач, сину, що мене не вбили і я вернувся на вашу голову… — мовив батько, і я побачив, як у його очах почали осідати піски, а далі потекли солоними ручаями сльози.

Збагнувши, що наша розмова ні до чого так і не приведе, я злісно грюкнув дверима і зібрався в Мукачево. Дорогою помалу вгамувався, заспокоївся і почав себе їсти — чому я так жорстоко повівся з рідним батьком? Чого кричав, принижував його? Ось він постійно мовчить. А хіба мені знати, що поховано під його німотою? Що таять у собі ті безмежні піски в його очах? І тут щось обірвалося в грудях, я відчув такий нестерпний жаль і біль за батька, що аж застогнав. Притьмом повернув і щодуху почав бігти додому. Невидима сила гнала мене назад через поля, виярки…

«Тільки б встигнути. Тільки б встигнути!» — постійно кричало мені в голові. Ось і наша вуличка, онде хата… І тут пролунав постріл. Мною трусонуло, під грудьми обпекло, фізичний біль пронизав тіло. Я зупинився на мить, а далі кинувся до нашого саду. Під яблунею, спершись об стовбур, напівсидів-напівлежав батько.

З правої скроні цідила кров, скапувала на плече і темною божою ружою розквітала-розповзалась на грудях. Поруч лежав пістолет, і з його дула, ледь-ледь звиваючись, все ще виповзав димок, немов звідти прожогом щойно вилетів диявол. Голова батька лежала на правому плечі, і широко-широко відкриті очі дивилися на мене. Я оціпенів із жаху: очі батька, як і колись давно-давно при житті, були напрочуд глибокими і синьо-голубими. Видно, його душа нарешті вивільнилась із полону мертвих пісків і тепер, перш аніж знятись у небо, цвіла-голубіла у ще теплих очах.

І досі не можу збагнути, чи від страху, чи від шоку я не проронив жодного крику. Зовсім спокійно підійшов до дерева, став на коліна, обняв і пригорнув мовчки закривавлену голову батька до себе. І тут його вуста заворушились. Крізь хрипи і стогін батько ще спромігся сказати останню і, очевидно, дуже важливу для нього фразу:

— Життя — це вічний біль, який не всі можуть перемогти…

Наступного ранку, коли труну встановили на ослоні у передній кімнаті, біля обійстя зупинилася небачена досі в наших краях машина — величезний чорний позашляховик, схожий на бронемобіль. Із нього вийшли четверо чоловіків. І всі як клони — двохметрового зросту, у темно-синіх костюмах, коротко пострижені, з незворушними масивними обличчями. Переступивши поріг хати, стримано привіталися, підійшли до труни, поклали вінок і по-військовому віддали честь покійнику.

— Ви будете матір’ю? — запитав, з усього видно, старший бабу.

— Я мати Олени, його дружини, — схлипнула баба.

Прибульці знову підійшли до труни, якусь мить розглядали благенький одяг покійника, а потім почали помежи собою радитись. Один із них швидко вийшов, попрямував до машини і невдовзі повернувся із чемоданом. Старший підійшов до баби і попросив усіх вийти.

— А ви, панове, хто будете? — поцікавилася баба.

— Ми служили з вашими зятем і дочкою, хочемо віддати останній поклін.

Баба перемовилася тихо з родичами, й усі вийшли в сіни. По недовгім часі старший відчинив двері і помахом руки мовчки запросив. Тільки-но переступили поріг кімнати, всі застигли вражені. На ослоні в труні лежала зовсім інша людина — у парадній генеральській формі, поруч — розшитий золотом кашкет. І високі бойові нагороди на червоних подушечках через увесь стіл. Бідні сільські жінки від несподіванки злякано переглядались і почали метушитись.