Андрей Курков - Сірі бджоли

«Ну тоді вони ввічливо у дім не пустять, — вирішив пасічник. — На порозі пояснять. Я, мабуть, все-таки спочатку до них, а потім уже до магазину...»

Став Сергійович дні, які минули від похорону, перераховувати, пальці на руці загинати. І раптом зрозумів, що не дні він рахує, а ночі. І навіть не ночі, а сни! І тут йому останній побачений сон пригадався. Той, що минулої ночі він бачив, страшний сон. Страшний і безглуздий. Ніби під землею він у шахті жив, і шахта занедбаною, закритою була. Хоча електрику в ній дивним чином світло тьмяне у ліхтарях утримувало. І ліжко у нього там стояло таке ж, як вдома. Може, це навіть те саме ліжко залізне було, з хромованими спинками — спинка узголів’я вища тієї, що у ногах, і на верхніх кінчиках чотирьох бічних стовпчиків — круглі блискучі набалдашники, які відкручувалися за потреби. А поряд, метрів за три від ліжка, ряд вуликів. Усі його шість вуликів. І вилітали з них бджоли, тільки от куди вони летіли — не міг уві сні Сергійович зрозуміти. Він і сидів біля ближнього вулика, за льотком спостерігаючи. Бачив, як вилітають бджоли, бачив, як прилітають, важко через вагу зібраного пилку на льоток бухаючись. Тільки пилок вони чорний приносили, як вугілля, чорний. І дивився на них Сергійович, спостерігав за ними, а зрозуміти не міг. Бджоли, може, через тьмяність, то сірими йому здавалися, то чорними, як великі осінні мухи. І тільки за дзижчанням, яке він ніколи з іншими комахами не сплутав би, розумів він, що не мухи то, а бджоли.

Коли ноги його до мечеті вивели, перестав він про сон останній думати. Повернув на вулицю і побачив попереду, біля паркану Айсилу, синій мікроавтобус і такого ж кольору джип із вимкнутими мигалками на даху.

Як до хвіртки підійшов, з мікроавтобуса чоловік-слов’янин виліз, витріщився питально на Сергійовича. Ніби покликати хотів, але пасічник швидко у хвіртку шмигнув і швиденько до порога дійшов. Постукав.

Двері довго не відкривали. Вже хотів Сергійович з двору йти, аж тут кроки почув.

— А, це ви, — Бекир двері відкрив.

— Я на хвилинку, — прошепотів Сергійович, заходячи. — Хотів вашій мамі поспівчувати!

Посадили несподіваного гостя до столу. Напоїли чаєм.

— Ви вибачте, якщо я невчасно, — Сергійович подивився в обличчя хазяйки, намагаючись зрозуміти, що у її обличчі змінилося.

Виглядала Айсилу кепсько, ніби не спала всю ніч. Очі її дивним, холодним спокоєм світилися. Айше присіла до столу, але лише на хвилину, а потім разом з чашкою з вітальні вийшла. Лишилися вони утрьох.

На трюмо знайома церковна свічка горіла. Якщо б дзеркало не було темною тканиною завішено, відбивався б у ньому зараз цей вогник, цілком зайвий при такому яскравому сонячному світлі, що в середину до кімнати через велике вікно падало.

— Прийміть мої співчуття, — перевів Сергійович погляд зі свічки на хазяйку. — Вибачте, що потурбував, що прийшов...

— Дякую, — промовила вона тихо. — І ще дякую, що ви тоді до Сімферополя з’їздили. Якби не ви, вони б нам Ахтема не віддали...

Сергійович знизав плечима.

— Вони знали, — прошепотів він, дивлячись у очі Айсилу. — Я раніше говорити не хотів... Той чоловік, з яким я розмовляв, вас вдовою назвав...

Айсилу кивнула. Хазяйка слова гостя дивно спокійно сприйняла.

— Удовою без похованого чоловіка називатися не можна, — сказала. — Але тепер мені можна... Ви завтра приходьте. На поминки.

— А що, уже дев’ять днів минуло? — здивувався Сергійович.

— Шість, — відповіла вона. — Завтра сім буде...

— У вас на сьомий?

— На третій, сьомий... на п’ятдесят перший, — Айсилу повернула погляд на свій чай, до якого не торкнулася, потім повернулася до сина. — Ти заїдеш за ним завтра?

Бекир кивнув.

Хвилин за п’ять заспішив Сергійович. Ні Айсилу, ні Бекир, за час їх короткої розмови до свого чаю не торкнулися. Ось і пасічник вирішив свій не допивати.

Син Ахтема провів гостя до дверей.

— А чому Айсилу на похорон не приходила? — спитав наостанок Сергійович.

— У нас жінки і діти не ходять. Вони вдома прощаються, — пояснив Бекир. — Я за вами завтра на першу заїду!

На поминках найперше Сергійович спиртне очима пошукав. Але не знайшов. Тільки лимонад та компот. Він, звичайно, про мусульманську заборону на алкоголь знав, але тут подумав: а раптом на поминках можна? Поминки — це ж особливий випадок! Гості поминальні замовкли, коли він прийшов. Глянули, мовчки кивнули йому. І тут же піднялися, почали словесно по-татарськи з хазяйкою прощатися. Зрадів Сергійович. Подумав, що ось підуть вони зараз, і залишиться він з сім’єю Ахтема, а значить зможе з ними російською поговорити. Але тільки встиг він про це подумати, як до кімнати увійшли двоє.