Андрей Курков - Сірі бджоли

Машини залили яскравим світлом фар дорогу. Звернувши ліворуч, колона проїхала вулицями, і після двох поворотів, зупинилася. Сирени замовкли. Мигалки згасли. Знову в Албаті тихо стало. Тільки тепер тиша ця Сергійовичу тривожною здалася. Придивляючись до машин, які все ще стояли з увімкненими фарами, а тому їх було гарно видно, подумалося пасічнику, що зупинилися вони десь біля будинку Айсилу. Занепокоєння його посилилося. Вторгнення цієї автоколони у мирну тишу Албата стривожило Сергійовича.

Годинник на мобільному показував пів на одинадцяту. Час і не ранній, але і не пізній. Але той самий час, коли всілякі нещастя відбуваються. Відбуваються через незахищеність людини перед світом темноти, світом ночі.

«А що ж їх так багато? — задумався він про машини. — Ну, може, „швидка допомога“? Але чому кілька?»

На язиці від неприємних передчуттів згіркло.

«Піду, подивлюся», — вирішив Сергійович. Вирішив твердо, щоб втома від минулого дня заперечити його рішення не могла.

Тільки спочатку додав він у вогнище гілок. Щоб ясно було, що він десь поруч. Щоб не поліз якийсь турист, що бродить кримськими горами, до його намету, вважаючи його нічиїм і покинутим. А у селищі, коли спустився він уже вниз і першою вулицею ішов, відчув Сергійович дивне відчуття власної чужості. Ніби наїжачився Албат проти нього. І все ніби як зазвичай. Ліхтарі горять, вікна світяться, може навіть більше вікон, ніж завжди у такий час. Але ще щось довкола присутнє, чого раніше не помічав він чи чого просто раніше не було. Надто багато дрібних, але різких шумів. Двері ляскають. Голоси перекрикуються незнайомими йому словами. Мабуть, татарською, але надто голосно для темного часу. І ще поруч з ним раптом троє чоловіків, на ходу голосно і також татарською розмовляючи, опинилися, обігнали його, не звернувши на самотнього подорожнього ніякої уваги, і майже бігом попереду за поворотом вулиці зникли.

А перед тим, як самому туди ж, у бік будинку Айсилу повернути, відчув Сергійович ще більшу свою чужість, бо наздогнала його ще одна група чоловіків, у одного на голові була біла феска! Наздогнала, розмовляючи приглушено, і один із чоловіків легко відштовхнув Сергійовича з дороги в бік. Може і ненавмисно, але через це зупинився пасічник. Зупинився зляканий. Завмер під чиїмось парканом. І побачив ще інших чоловіків, які туди ж, у бік машин, що приїхали, поспішали.

Постояв пару хвилин, але все-таки шлях свій продовжив, тільки повільно й узбіччям, щоб більше ніхто, хто спішив, зіштовхнути його з дороги не міг.

Зупинився біля натовпу чоловік у п’ятдесят, якраз біля будинку Айсилу. І машини тут же стояли, а біля машин — натовп поліцейських, у рябій, незрозумілого кольору формі, поверх якої на всіх чорніли бронежилети.

Тепер уже Сергійович розумів, що сталося щось серйозне, і дуже йому хотілося знати: що? Але у кого спитати? У татар, які жваво про щось своєю мовою розмовляли? Чи у військових, чия мова рідна явно російська була?

Торкнувся Сергійович плеча найближчого татарина. Той озирнувся.

— А що тут? — спитав пасічник.

— А тобі що? — здивувався татарин. — Нашого вбитого привезли.

— Ахтема? — здогадався Сергійович.

— Ти його знав?

Сергійович кивнув.

— Так, його. Ось привезли, десь у лісі знайшли закопаним. Давно вбили, — пояснив татарин.

Сергійович нижню губу прикусив. Подивився на будинок Айсилу, у якому всі вікна світилися.

— А поліція навіщо приїхала? — ніби і не татарина цього, а самого себе спитав пасічник, від вікна вітальні у домі Айсилу погляду не відриваючи.

— Вони тепер тут на кілька днів, — голос татарина зовсім холодним став. — Поки не поховаємо. Бояться!

— А коли похорон?

— Завтра вранці, — відповів татарин і, вочевидь, щоб не продовжувати розмову, відійшов до іншої групи людей, серед яких і чоловік у білій фесці стояв.

Сергійович також у бік відійшов. У дворі за закритими в’їздними воротами блакитну «ниву» побачив. Прислухався, думаючи, що як добре увагу налаштувати, то з будинку плач Айсилу почує. Але надто багато сторонніх шумів «тишу» наповнювало. І мотори машин гули неголосно. Першим стояв поліцейський КамАЗ-фургон, його фари били по татарам, що зібралися навідліг агресивним жовто-червоним світлом. Але люди, що зібралися на їхнє світло уваги не звертали. Вони опустили очі на підняті до неба і свого обличчя долоні і шепотіли молитву безліччю тихих голосів.

Повз Сергійовича, який затамував подих, пройшли до тих, хто зібрався, ще троє. Двоє несли деревні носилки, а третій — складене у багато разів зелене чи то покривало, чи то ковдру. Сергійовичу власна тут присутність здавалася зайвою.