Андрей Курков - Сірі бджоли

Повертався він повільно назад, але тут почув за спиною швидкі кроки.

— Почекайте! — наказав йому чоловічий голос чисто російською.

Пасічник озирнувся і прямо перед собою побачив міцного чоловіка у чорних штанях і такого ж кольору куртці-вітровці.

— Паспорт! — зажадав він.

— А чому? — здивувався Сергійович. — У мене в наметі паспорт, захований.

— У якому наметі?

— Там, — пасічник показав рукою у бік виноградників, — біля пасіки.

— А ви що, пасічник?

— Ну так, тільки я не місцевий, я з Донбасу.

— А-а, — протягнув мужик, ніби вже знав про Сергійовича. — А сюди чого прийшли?

— Подивитися. Сирени почув.

— Цікавість, значить, — закивав чоловік, але погляд його все одно здався недобрим і не заспокоєним. — Ну ідіть, ідіть собі! Нічого вам, православному, тут робити!

Ідучи Сергійович ще два рази озирнувся, перевіряючи: чи не дивиться чоловік йому в спину. Але чоловік зник, а натовп татар зробився більшим.

«Нема чого мені, православному, тут робити, — думав, дивлячись на дорогу під ногами, Сергійович. — У Криму, чи що, нема чого робити? Це як же? Он тут, в Албаті, церква ж є! Чи нема чого з татарами приятелювати? Це чи що він мав на увазі?»

Хмикнув Сергійович, подивився на виноградну лозу праворуч, уздовж якої вела його вгору до пасіки дорога. Вже на пагорбі, з якого він любив Албат роздивлятися, зупинився пасічник і кинув униз останній перед сном погляд. Кинув, та впасти погляду не було куди. Темнота на місці селища говорила про те, що електрика знову пропала, перетворивши Албат на Куйбишеве.

Вранці рано, умитий джерельною водою з баклажки, поспішив Сергійович до селища. Половину дороги йшов, ні про що не думаючи, окрім похорону грядущого, а коли перші будинки ближче побачив, зупинився, себе оглянув. Руками штанини непрасовані обтрусив. Сорочку білу глибше у брюки заправив.

А от піджаком своїм легким залишився незадоволений. Його сірий колір не дуже пасував до траурної церемонії, але іншого піджака у Сергійовича не було, а вдягати куртку у таку погоду здалося недоречним. Куртка у багажнику лежала, згорнута і у пластиковому пакеті, щоб волога і пил, які залітають у машину через розбите скло, не зпісували одяг, який восени ще знадобиться і має свій пристойний вигляд без усіляких хімчисток і пралень утримувати.

Уже як повернув на вулицю, де Айсилу жила, помітив Сергійович вигнану з двору блакитну «ниву». Далі, за нею, де вчора поліцейські машини стояли, тепер тільки один КамАЗ чорний височів. Біля нього троє «беркутівців» у формі, але без шоломів, ліниво стояли, про щось говорили. Їх чорні резинові кийки, причеплені до ременів ліворуч, мирно погойдувалися при кожному русі.

Народ, який на похорони зібрався, тепер у дворі юрмився. Двері у будинок були відкриті настіж. Люди входили і виходили, татарська мова тихо звучала. А Сергійович, зупинився між будинком і хвірткою і видивлявся Бекира чи Айше. Просто підійти ближче до будинку чи навіть увійти у нього він боявся. І раптом на порозі побачив Бекира. Поспішив до нього.

— Бекир, Бекир! — покликав хлопця, помітивши, що той збирається повернутися у будинок.

Син Ахтема озирнувся, підійшов швидким кроком.

— Це нічого, якщо я також на кладовище піду? — спитав обережно Сергійович.

— Я зараз, тільки в імама спитаю. Почекайте! — сказав Бекир і зник у будинку.

Хвилин п’ять стояв Сергійович біля порога, намагаючись не заважати татарам, що проходили повз, але відчував, що куди б він не відійшов, а все одно їм заважатиме. І встиг він себе бджолою у чужому вулику відчути, знав, що бджоли з чужаками роблять! Але тут Бекир на поріг вийшов.

— Ви можете, — сказав тихо. — Тільки коли біля могили тата молитимуться, відійдіть!..

— Emir Allahtan, başiñiz sağ olsun! [3] На все воля Аллаха. Бережіть себе! (кримськотатар.). — промовив, підійшовши до Бекира, старий татарин.

— Dostlar sağ olsun! [4] І вам довгих літ! (кримськотатар.). — відповів йому Бекир, відволікаючись від Сергійовича.

З будинку винесли широку лавку, поставили у дворі. А потім опустили на неї носилки з тілом, загорнутим у зелене покривало з золотою арабською в’яззю. Присутні оточили носилки, залишаючи між собою і покійним певний простір. Сергійович помітив, що голови всіх присутніх були покриті фесками.

З подивом помітив Сергійович відсутність серед присутніх на прощання з Ахтемом жінок. Навіть Айсилу й Айше не побачив він біля покійного. А імам вже вийшов до носилок і зазвучав у дворі його скорботний, суворий голос, зазвучала мова, жодного слова якої не було зрозуміло Сергійовичу, але він ніби відчував все, що промовлялося, тілом, шкірою. Йому не потрібен був переклад і тоді, коли татари підняли до неба долоні і до них голови. Вони ніби своїм долоням читали молитву, ніби могла вона від долонь відштовхнутися і полетіти у небо, до Всевишнього.