Андрей Курков - Сірі бджоли

Все, що відбувалося далі, переживав Сергійович, не втрачаючи відчуття сторонньої бджоли у чужому вулику. Він замикав похоронну процесію, попереду якої регулярно міняючи один одного сусіди і друзі, несли Ахтема на плечах, підтримуючи зігнутими руками носилки. Він стояв на кладовищі трохи осторонь, не так далеко, як сторонній спостерігач, і не настільки близько, як рідна покійному людина. Він чув тільки татарську мову і вона звучала для вух Сергійовича все більш розбірливо, адже навіть слова окремі він став відрізняти, не розуміючи все одно їх значення.

Троє чоловіків на його очах зіскочили у могилу, що здавалася Сергійовичу завузькою. Прийняли тіло, загорнуте у зелену тканину. Плавно опустилися їх голови за край могили, зникли під землею. Ставало жарко. Сонце висіло прямо над кладовищем. Десь поряд на невидимій скрипці грав свою вічну мелодію невтомний цвіркун.

Пасічник заслухався. Цвіркун загіпнотизував його, відніс його думки кудись у невидимий, далекий простір. У голові виникла легкість, ніби опустіла вона. Не тільки від думок, але і від всього іншого, що тяготить життя, від спогадів і переживань, які накопичувалися роками і від важкості яких іноді виникав біль, що намагався витиснути з очей сльози.

— Allah rahmet eylesin! [5] Хай Всевишній упокоїть його душу! (кримськотатар.). — почулося поруч. Поглянув Сергійович знову на могилу Ахтема. І у голову повернулася важкість. І думки. Чоловіки знову читали молитви своїм піднятим до неба долоням.

А потім, після молитов, стали вони відходити від могили і побачив Сергійович на повздовжньому могильному пагорбку два дерев’яні стовпчики: у ногах і в узголів’ї покійного. Ідучи знову слідом за рештою, Сергійовича сповнювали сумніви стосовно своєї доречності на поминках. А потім раптом задумався: а чи є взагалі у мусульман поминки? Може, у них по-іншому? Адже і похорони у них зовсім не такі, як у слов’ян!

І коли всі учасники церемонії через відкриті в’їзні ворота у двір будинку повернулися, залишився Сергійович зовні. Постояв хвилину-другу, вишукуючи поглядом Бекира. А з двору та сама фраза тепер звучала, та, яку він на кладовищі вже чув: «Allah rahmet eylesin!» Повторювали татари один одному ці слова і відходили до інших. Щоб знову ці слова сказати.

«Зовсім як бджоли!» — подумав Сергійович.

І вирішив повернутися на пасіку, до своїх і не своїх бджіл, чиє дзижчання він однаково розумів, ясне діло, краще, ніж татарську мову. Повернувся спочатку спиною до двору, щоб його ніхто не бачив. І перехрестився тричі, думаючи про покійного.

Від дня похорону Ахтема минув тиждень. Погода налагодилася. Розбудили Сергійовича птахи. А цілком розбудило сонце, коли він вибрався назовні, до своїх вуликів підійшов, щоб перевірити, як бджілкам літається. Подивився і на вулики Ахтема — його бджоли також трудилися, смерть хазяїна їх труди і плани не порушила.

Випив чаю, поснідав. Зрозумів, що треба до магазину спускатися. Адже їстівні запаси вичерпалися. Ішов він вниз дорогою повільно, задумався. Турбувався подумки про те, що Бекир після похорону батька на пасіку не приїздив. Ніби обірвався між родиною Ахтема і Сергійовичем зв’язок. Ніби відвернулися вони від нього, коли сумна доля Ахтема з’ясувалася. Як не намагався про це Сергійович не замислюватись, все у глухий кут заходив, не розумів, як йому бути? Що йому тепер про Айсилу і її дітей думати і що вони про нього, людину чужої віри і з чужого краю, думати можуть? Він же, звичайно, за допомогою до них у Крим приїхав. І не один, а з бджолами. Не дивлячись на їх горе, допомогу цю він отримав. Отримав і отримував. Не тільки коржиками і вечерями, а і душевну. Навіть звик до них, як бездомний собака до гарної людини звикає, за нею, хвостом виляючи, ходить. І раптом увірвалася у їх взаємини смерть. І все. Тиша. Поговорити нема з ким. Ніби забули про нього!

На спині наплічник пустий теліпався. У кармані штанів рублі лежали, і ті, що на ремонт машини йому при в’їзді до Криму дали, і ті, що він від Айсилу за мед отримав. От із продажем меду вони також йому помогли. Значить, турбувалися про нього до похорону! А може, вони образилися через те, що він на похорон припхався? Він же там дійсно єдиним чужим був! Ніхто з місцевих слов’ян прощатися з Ахтемом не явився!

Похитав головою Сергійович. «Може все-таки зайти до них?» — подумав.

Ясна річ, що не до нього їм зараз. Траур у них. А який траур у мусульман, він не знав.

Може, траур у тому і полягає, що нікого з чужих чи чужої віри вони бачити не можуть?