Андрей Курков - Сірі бджоли

Про дзвінок Галини згадав.

— А чекає ж, — прошепотів. — Тут же не залишишся! Дев’яносто днів і до побачення!.. А якщо не до Галини, то куди? Додому? Також можна. Навіть треба! У кінці серпня баптисти вугілля привезуть! Безкоштовно! А Пашка сказав, що вугілля тільки тим дадуть, хто на місці буде, хто ворота у свій двір вантажівці відкриє.

Опустив знову на льоток вулика погляд. Бджоли, ті, що повернулися додому з пилком на лапках, товклися біля отвору відштовхували один одного, намагаючись першими усередину дістатися.

— Ну що ж ви себе як люди поводите! — проговорив він їм з докором.

Щовечора із настанням темноти виходив Сергійович за звичкою на пагорб над виноградниками й Албатом. Хотів освітленим ліхтарями і зірками життям селища помилуватися, та не складалося. Мабуть, серйозні проблеми в області з електрикою виникли! Бачив він внизу замість казкового Албата чорну діру Куйбишева. Подивиться у темінь, зітхне, та й вертає до намету. Зате спалося тепер пасічнику краще. А от прокидався він у останні дні занепокоєним. Занепокоєння це, правда, викликано було медом. Стільники у його вуликах, і у вуликах покійного Ахтема уже майже заповнені були. Ось-ось почнуть бджоли їх воском закупорювати. Але Бекир після похорону батька на пасіці не з’являвся. Сам Сергійович також після поминок у селище не спускався. Їжі йому поки вистачало, а нав’язувати свою присутність людям у скорботі за покійним Ахтемом, не хотілося.

Звичайно, цікаво було б Сергійовичу дізнатися: як довго у мусульман траур за покійним триває. Айсилу говорила, що поминки на третій, сьомий і п’ятдесят перший день відбувають. А стосовно трауру він у неї не спитав. А тут і нема кого. Не у бджіл же про це питати? А що, як Бекир найближчими днями не приїде? А мед гнати треба? Інакше бджоли подумають, що для себе мед наконсервували і вилітати на роботу перестануть! Як їм потім пояснити, що помилка вийшла? Що літати їм ще до самої осені доведеться. Невже Бекир не відчуває, що час прийшов? Ахтем би відчув! А що, як піти вниз та спитати місцевих, хто з них пасічник? Щоб Айсилу і Бекира не турбувати! Бджоляр бджоляреві завжди допоможе!

Наступного ранку, як вийшов на пагорб, побачив він дівча, яке ледь крутило педалі, на велосипеді вгору дорогою піднімалося. Здивувався Сергійович, за нею здалеку, згори спостерігаючи. Туристи — вони групами їздять. А ця от сама.

І стояв він, гріючи у сонячних променях маківку свою, поки сонце ще не припікало Стояв і видивлявся на вперту юну велосипедистку, яка вже і з велосипеда зіскочила, і вела його тепер за руль по дорозі. Дивився, поки у ній Айше не впізнав. Личко у неї зовсім не східне, якщо здалеку дивитися. Це зблизька видно, що не слов’янка — очі карі своїм розрізом східну кров одразу видають. Але ж раніше вона сюди не приходила, тож, мабуть, і зараз вона не до нього, а у своїх справах кудись далі йде. Тут чимало стежок.

Проте почекав її Сергійович, не пішов.

А Айше, побачивши пасічника, швидше пішла. І видно було Сергійовичу, що нелегко їй велосипед штовхати!

— Доброго дня, — втомлено видихнула вона, зупинившись метри за три.

Сергійович не гордий, сам підійшов до дівчати. Почекав, поки вона віддихалася.

— Ну, як там у вас? — спитав.

— Мама просила вас до нас зайти, — проговорила Айше. — Як можна скоріше!

— Скоріше? — повторив спантеличений Сергійович. — Так ти що, за мною сюди піднялася?

Дівчина кивнула.

— Оце тобі маєш! Треба було мені вам номер свого мобільного дати! От вже я телепень! — занервував-заспішив пасічник. — Ти тут зачекай, я зараз!

І пішов до пасіки, до намету, на ходу себе клянучи і намагаючись зрозуміти, чому одразу з нею у селище не вирушив, чому почекати її попросив, ніби йому щось треба було із речей з собою прихопити? Чому раніше номер свій телефонний їм не дав?

Уже як зазирнув до намету, заспокоївся.

«Звичайно, — вирішив. — Що ж з пустими руками йти? Свічки у них, мабуть, закінчуються вже. Візьму ще!» — Витягнув із оберемка п’ять свічок — для себе лишив. Решту у папір загорнув і до пакета засунув.

З половини шляху Айше спитала дозволу на велосипеді до селища спуститися. Воно, звичайно, нерозумно — згори вниз велосипед вести, коли на ньому їхати можна.

— Та їдь! — сказав Сергійович.

І покотилася вона на велосипеді вниз ґрунтівкою. Обережно покотилася, пригальмовуючи.

Коли Сергійович біля мечеті праворуч повернув, перше, що йому в очі впало, то це відсутність «Беркута». Пустою була вулиця, на якій будинок Айсилу стояв — ні людей, ні машин із мигалками. Ніби полегшення мав би Сергійович у думках відчути, але навпаки — пришвидшив він ходу, щоб скоріше у двір, завитий виноградом, зайти. Навіть хвіртку за собою не закрив — одразу на поріг.