Андрей Курков - Сірі бджоли

Сергійович вирішив, що той за Бекиром пішов. От зараз приведе його і відпустить. Але хвилин за п’ять він сам повернувся: і без паперів, і без Бекира.

— Можете йти, — сказав байдуже.

— То мені що, хлопця надворі зачекати? — спитав Сергійович.

— У якому сенсі? — Очі слідчого округлилися.

— Ну ви ж його відпустите? А я машиною, якраз додому підвезу...

Слідчий здивовано головою мотнув.

— Дивний ви якийсь! — промовив після паузи. — І навіщо вам у чужі справи лізти? А? Ви думаєте, що на цьому Мустафаєві одні свічки висять? Він хлопець проворний! Два роки на чужій машині без довіреності їздив, представникам влади хамив...

— Та це ж машина його батька! — вставив Сергійович обурено. — А батька вбили! Ви ж знаєте!

— Машина на батькові, батько довіреності синові не давав. Син два роки російські закони порушує!

— Так, а як вбитий може довіреність дати? — розвів руками пасічник, дивлячись на слідчого, як на ідіота.

Слідчий ніби прочитав його думки. Очі злістю блиснули.

— У вашого татарина тільки дві дороги, — скрізь зуби, виказуючи всім своїм обличчям презирство до співрозмовника, вичавив з себе представник російської законності. — Або до тюрми, або до армії! Якщо розумний, то піде до армії. Там його навчать владу поважати. Або хоча б боятися. Якщо дурень, то...

Слідчий не доказав. Ніби вирішив, що досить з його співрозмовника вже сказаного. Забагато честі матиме, якщо він ще хоч слово промовить!

— То що мені його матері передати? — вже тихше, перелякано спитав Сергійович.

— А що хочете, те й передавайте, — відрізав слідчий. — Ви ж тут взагалі іноземець. — Він повернув візитеру синій український паспорт з вкладишем. — І якщо за одинадцять днів не покинете територію Росії, то вас також сюди привезуть. Тільки не до кабінету, а до камери!

Дорогою до Албата Сергійович все на Айше поглядав. Думав: сказати їй чи не сказати? Поки думав, нічого не казав, та і вона ні про що не розпитувала. Взагалі сиділа смирно і напружено, ніби боялася його. Так у селище і в’їхали. Айсилу, дізнавшись подробиці розмови зі слідчим, ледь стримала сльози.

— Зламати нас хочуть, — сказала тихо. — У сусідів сина до армії забирали, та вони його викупили. Родичі грошима допомогли. Тепер він у Чернігові... В університеті вчиться...

Айсилу замовкла, піднялася з-за столу, вийшла до кухні. Сергійович підняв голову, на люстру, що горіла, подивився. Потім, ніби схаменувшись, повернувся до трюмо. Там, як і раніше, горіла стеаринова свічка.

— Може, випити хочете? — спитала хазяйка, повернувшись до кімнати з тарілкою бутербродів.

— А ви хіба п’єте? — сумніваючись спитав Сергійович.

— Ні, але в домі є.

Він кивнув. Айсилу поставила на стіл чарку, у руках у неї з’явилася почата пляшка горілки. Наповнила чарку і пляшку винесла.

Сергійович простягнув руку до бутербродів. Він уже так звик до домашніх коржиків, які то тут їв, то на пасіці, коли Бекир йому з дому гостинці їстівні привозив. А тут раптом білий хліб, сир?

— Сили нема, — помітила, як гість бутерброд роздивляється, видихнула Айсилу. — Ніякої сили нема... Залишилися ми з Айше удвох...

— Ну, може і Бекира зможете викупити? — припустив Сергійович. — Якщо сусідського хлопця змогли!..

Вона знизала плечима.

— Я про інше хотіла попросити, — подивилася в очі гостеві більш зосереджено. — Мені б Айше звідси відправити.

— Куди?

— До вас. У вас краще.

— До нас? — злякався Сергійович і подивився на Айсилу, як на божевільну. — У нас стріляють, електрики немає!

Він занервував, відчув, як рука з бутербродом затремтіла, і бутерброд затремтів. Він відкусив, лівою рукою чарку взяв, підніс швидко до рота, щоб не розхлюпати, одним ковтком випив. Пожував бутерброд і видався йому смак білої булки дивним.

— Це з пекарні, що на кладовищі? — спитав.

— Іншої у нас нема, — відповіла Айсилу. — Завтра я коржиків напечу. Завтра дощ обіцяли...

— Можна мені ще чарочку? — попросив пасічник.

Вона піднялася, принесла пляшку, наповнила його чарку і знову пляшку винесла. До кухні.

«І сміх, і гріх з вами, мусульманами», — подумав Сергійович, проводячи її поглядом до кухонних дверей... похитав головою і, коли вона вже з пустими руками до столу сідала, знову одним махом чарку випив.

— Я не про Донбас, — спокійно, якимось вчительським тоном, ніби з молодшим говорила, промовила хазяйка. — Я хочу Айше в Україну відправити. Щоб вчилася... Але не знаю куди, я ж як сюди з Узбекистану повернулася дівчинкою, так більше з Криму і не виїздила, боялася... А де в Україні добре?