Андрей Курков - Сірі бджоли

Меду зі своїх вуликів Сергійович сім п’ятилітрових відер набрав. Тобто, ледь більше бідона. Ніби і не мало, адже у нього тільки шість вуликів, а у них втричі більше! Але чому ж йому видалося, що у його рамках меду менше?

Сонце на гору висілося. Були б у нього ніжки, чеберяло б воно зараз вогняними ніжками, сидячи на вершині гори.

— Треба б медогонку помити, — запропонував пасічник. — У мене вода є!

— Не треба, вдома помию, — зупинила його Айсилу.

Разом відкрутили і гвинти, котрими ніжки медогонки зі щитом кріпили. Обтрусили щит від трави і землі, на причеп поклали. Зверху медогонку, а поряд три баняки меду.

Свої відра Сергійович у багажник поставив.

— Продасте, — сказав. — Будуть гроші Бекира викупити!

Додому під’їхали у сутінках. Вона вийшла, відчинила ворота і заїхав Сергійович у двір.

У вікнах світилося. І ліхтарі надворі горіли. Електрики, значить, цього вечора Албату вистачало.

Розпалюючи багаття, пригадував Сергійович минулий серпень. Дуже не схожий на цей, нинішній. Сонце нещадно сліпило Донбас, спека стояла нестерпна! Птахи співали тільки вранці рано, потім стихали, ніби горлянки їм пересихали. Та перед наступним світанком знову співали і співанка та ще більш дзвінкою була, ніби усе одно раділи новому дню, новій спекоті.

Посміхнувся Сергійович, пригадуючи спів птахів, що ранками будив його. Так, раділи вони, звичайно! Точно раділи! Раділи тому, що був новий ранок у їх житті, що живі вони. І він, слухаючи їх, радів. І з тієї ж причини. Хоча іноді здавалося, що нерозумною його радість була, не людською, а тваринною, пташиною.

Пашка тоді новини із Каруселіна приніс, ніби сепаратисти з українською армією домовилися подалі від їх села артилерію відвезти, щоб їх рідну сіру зону розширити! Так, щоб і Каруселіно до неї входило, і Жданівка, і ще кілька селищ! Щоб було у них також мирно і нормально, як і у Світлому, де навіть родини з дітьми малими живуть. І дійсно, майже місяць навіть вночі не стріляли. Тихо було.

Сергійович на радощах осмілів і у сад спати перебрався. Під спів цвіркунів засинав, під пташині серенади прокидався. Бджоли на поле літали. Меду, вони, звичайно, в середині серпня менше брали. Квіти в’януть, сохнуть під сонцем. Але ж на то Бог і дав бджолам крила, щоб шукали вони пилок солодкий і близько, і далеко! Рік тому останній мед він на початку серпня качав. Небагато накачав. Потім рамки чистив. Вулики до зими готував. Та ще й на той час бджоли своїх трутнів вже з вуликів виганяли. Теж до зими готувалися. А ось тут, схоже, медовий сезон подовжиться! Хоча сонце цього ранку також про осінь попередило. Правильно воно, коли природа сама попереджає. Набагато ліпше, ніж як людина у костюмі, твої дні до від’їзду вголос підраховує!

Після сніданку перевіряв Сергійович вулики. Піднімав кришки, принюхувався: чи немає всередині вологи? Посидів навшпиньках біля вулика, який покійний ветеран АТО сокирою пошкодив. Треба б підбити кутик, а то відвисає він трохи. Дивись, так і дно відвалиться, коли прийде час на причеп ставити! Молоток у машині є, гвіздки також знайдуться!

Думки самі на від’їзд налаштовували, на дорогу. І хоч сонце знову пекло немилосердно і проміння його вологу, котра на землі за ніч зібралася, випарувало вже, та не міг Сергійович у роздумах своїх далеко від осені і дороги відійти.

А надвечір насунули на небо хмари. Дощик накрапав. Варто було одній хмарі сонце затулити, як потемніло у Сергійовича в очах, позіхнув він. Чи то через втому, чи то через вологість повітря.

«Завтра до Айсилу піду, — вирішив Сергійович. — І Віталіні подзвоню, про Айше розкажу. Може, підкаже вона щось?» Дощик то накрапав, то ні. Пасічник багаття розпалив, воду у казанку, до гачка на тринозі причепленому, гріти почав. Вирішив гречки зварити.

І раптом почувся йому гуркіт мотора. Далекий ще, але наближався. Підскочив він, зрадів, що це Бекир до нього їде.

«Випустили-таки!» — подумав і поспішив на пагорб над виноградниками.

Ішов і міркував: є цього вечора електрика у Албаті чи ні?

І коли на пагорб вийшов, зітхнув із полегшенням: уже горіли у селищі і ліхтарі вуличні, і вікна в будинках. І машина неквапом вгору, до пасіки повзла, дорогу фарами надибуючи. Второпати, що за машина, Сергійович поки не міг. Тільки ясно йому стало одразу, що не «нива» це, а значить, і не Бекир.

Сім чи вісім хвилин минуло, перш ніж потрапив і сам Сергійович у світло фар великого мікроавтобуса. Біля пасічника зупинився він, і відкрилися праві дверцята прямо на Сергійовича, ледь чи не вчепивши його. Він крок назад зробив.