Андрей Курков - Сірі бджоли

Ноги самі його до вуликів вели, до того місця, де квадрат жовтуватої прим’ятої трави показував місце, звідкіля вчора його вулик машиною вивезли. Постояв він там, а повз нього, з діловитим дзижчанням, бджоли з інших вуликів літали. Підійшов потім до того вулика, який ремонту потребував. Захотілося молоток з машини дістати і гвіздки, та як однією правицею дошки підбити? Ліва потрібна! Без лівої нічого не вийде!

Зітхнув Сергійович. Посмикав лівим плечем, до занімілої руки прислухаючись і намагаючись її силою думки і гіркоти оживити. І ніби відчув він її, тільки от не слухалася рука команди, висіла, як лозина.

«Відійде! — з надією подумав він — Видно-таки у сні якось перетис». Прислухався Сергійович до всього тіла. Температури наче не було, чоло від поту нічного висохло. Однак відчував він себе все одно зламаним, знесиленим, ніби за ніч на двадцять років постарів.

«Ех, поспати б на вуликах», — він пригадав, як у себе вдома, у Малій Староградівці під деревами на зіставлених вуликах спав і як прокидався, ніби силою сотні тисяч бджіл наповнений. Пригадав, яка посмішка щаслива на широкому обличчі губернатора сяяла, коли той після кількох годин сну важко з вуликів злазив. Оце б і йому зараз на вуликах полежати! Може, і рука б ожила, і сили повернулися?!

Поглянув він на свої п’ять вуликів. Подумав про те, що і шостий тут потрібен, щоб як на ліжку. Та і з п’яти можна лежанку скласти, тільки тоді один за узголів’я буде.

Від таких думок полегшало Сергійовичу. Укріпилася і утвердилася у ньому віра у бджолину допомогу. Треба тільки вулики перенести, разом зсунути. Та для цього, навіть якщо лівиця оживе, сил все одно не вистачить! Не довго думаючи, вирішив пасічник в Албат піти, до Айсилу. Може, вона його до міського лікаря відведе?

Сховав він від сонця спекотного свою голову під помаранчевою кепкою «ФК Шахтар». Замість светра, у якому тепер було жарко, натягнув синю теніску, і здалося йому, що рука ліва мимоволі послухалася і сама вдяглася у короткий рукав. Ішов дорогою без колишньої легкості, але із цілеспрямованістю, котра легко і силу, і бадьорість замінила.

Двері йому Айше відкрила.

— А мама де? — спитав пасічник, заглядаючи дівчинці за спину й очікуючи, що у коридор ось-ось Айсилу визирне.

— У садочок пішла, у «Казку», на Колгоспну вулицю, — відповіла Айше. — Мама роботу шукає, а там вихователька потрібна...

Сергійович роззувся та так і завмер у коридорі. Задумався: а що ж йому робити, якщо хазяйки нема.

— А вона скоро повернеться? — спитав.

— Так, вже повинна! Вона тільки на співбесіду...

Айше провела гостя до кімнати, посадила до столу і, пообіцявши зробити чаю, вийшла.

Сергійович, усівшись на той самий стілець, на якому вже не раз сидів, озирнувся. Щось змінилося у кімнаті, але що — не міг спочатку зрозуміти. У носі залоскотав незвичний, неприємний запах. Не те, щоб зовсім неприємний, але не такий, який тут раніше витав. Все ще спантеличений, він обернувся, на трюмо подивився. Переконався, що дзеркало все ще тканиною завішене. Опустив погляд на стільницю трюмо. Там знову стеаринова свічка горіла, але не та, що минулого разу. Інша, видно, найдешевша, сіра.

«Он воно що! — зрозумів Сергійович. — Мої, видно, закінчилися чи їх запалювати боїться! А ті, що під час обшуку забрали, поліція, суки, собі прикарманили! Ясна річ, вони кращі, вони ж із справжнього бджолиного воску!»

Айше принесла чаю і зібралася піти у свою кімнату.

— Айше, — зупинив її Сергійович.

Дівча обернулося. В очах збентеження.

— Присядь, — попросив пасічник, показуючи на стілець поруч.

Донька хазяйки невпевнено присіла, тільки не на той стілець, що поруч із гостем стояв, а навпроти.

— Ти не бійся, я тільки спитати хотів, — заговорив м’яко пасічник, — свічка ж у пам’ять про тата горить?

Айше кивнула.

— А скільки вона горітиме?

— Сорок днів, — тихо вимовила вона.

— Ти вибач, — Сергійович пожував губи від невпевненості, бажаючи й одночасно боячись наступне питання поставити. Але все-таки спитав: — Але ж тата давно вбили, і дата смерті невідома... як же ви ці сорок днів рахуєте? Не від дня смерті?

— Від дня похорону, — вже спокійніше зазвучав тихий голос Айше. — Так імам сказав. Він маму лаяв за свічки, — вона перевела погляд на вогник, який не міг у дзеркалі відбиватися.

— А чому?

— Сказав, що у мусульманських традиціях свічки за померлими не запалюють. Тому, коли він приходить, мама свічку ховає.