Андрей Курков - Сірі бджоли

— До окупації море було, — кивнув Сервер. — А тепер так, «озеро»! Але я спробую! Якщо дядько погодиться.

«Гарний хлопець, беручкий», — подумав про Сервера Сергійович і закрив очі.

І як тільки перестав він над собою темне небесне море із зірками і місяцем бачити, відчув і спиною, і ногами вібрацію вуликів. І дзижчання приглушене знизу почув, ніби через закриті очі слух його загострився.

Тепле повітря кримської ночі несло у собі аромати ялівця і трав. Він спав. Він дихав на повні груди, що піднімалися до зоряного неба, як він вдихав, і опускалися, як видихав. Він, зігрітий кримським теплом, під тремтіння своєї цілющої лежанки бачив сон. Сон, у якому він на шести своїх вуликах у саду вдома у Малій Староградівці спить. Спить, а поряд чекають його пробудження губернатор і п’ять його охоронців.

І охоронці пориваються розбудити Сергійовича, а то і просто зіштовхнути його з вуликів, щоб губернатору місце звільнити, адже не намарне він сюди майже годину машиною їхав! Але губернатор, великий, високий, сидить на стільці під грушею і жестом руки охоронців заспокоює-втихомирює, щоб не чіпали вони хазяїна вуликів і саду. А коли прокинувся Сергійович у сні, то знітився, гостя і його охорону побачивши, і зліз швидко з лежанки, місцем гостю поступаючись. І помінялися вони місцями.

Губернатор на лежанку ліг, а Сергійович на стілець всівся. І мирно у нього на душі було так, ніби рай на землю спустився. І що важливо, не боліла у нього зовсім ліва рука, слухалася його, як собака, а не як кішка. Піднімалася, торкалася поголеного підборіддя за першим сигналом думки, носа торкалася, вуха.

Посміхнувся у сні Сергійович, але ніхто цієї посмішки не помітив. Не було нікого навкруги. Навіть птахи мовчали і спали. І цвіркуни спали. І навіть сови. Тільки до бджіл у вулики сон не приходив. Дзижчали вони, хоч і не так голосно, як вдень, але на тлі нічної кримської тиші достатньо чутно і тілом відчутно.

А сон продовжувався і губернатор, належавшись на вуликах, зліз обережно, взувся у свої фіолетово-лілові туфлі із дивної, птичої м’якості шкіри, всівся на стілець, звільнений для нього хазяїном саду. Чекав чаю. А Сергійович до будинку поспішив. До кухні, щоб цей чай заварити та гостю принести.

Після чаювання поїхали губернатор і охоронці на двох великих чорних машинах. Пасічник отримані долари, погладивши їх подушечками пальців і відчувши приємну і правильну шершавість, у будинок відніс, у потаємне місце серванта сховав. А потім знову на лежанку з вуликів забрався і заснув. І той сон, під час якого настав вечір, відрізнявся від звичайних. Тому, що уві сні він тільки звук чув, а кіно сну йому не показали.

Почув він, як сусіди за столом, поставленим у дворі, пісні після вечері співають. А потім про війну сперечаються. Про стару війну. Про Гітлера. Сперечаються: втік він до Аргентини чи ні? Бо у газеті «Цілком таємно» фотографії з’явилися, на яких ніби дуже постарілий Гітлер із молодою блондинкою на пляжі Аргентини лежить. А потім затихла суперечка, і лише брязкіт посуду, що зі столу прибирався, чути було. І раптом віддалені вибухи почулися.

А потім все ближче і ближче вони звучали, все голосніші і голосніші ставали, змушуючи сплячого на вуликах Сергійовича здригатися. І бджоли, які також ці вибухи чули, голосніше у вуликах загуділи, занервували. Відчув Сергійович, як вулики нагріваються, як жар йому у спину б’є. На бік перевернувся, але не сподобалося йому так спати і на живіт він ліг. Став животом і грудьми бджіл слухати. А вибухи все голосніші і голосніші, все ближче і ближче. Вже наче і не уві сні вони звучать, а над сном, над садом, над світом.

І тоді знову Сергійович на спину повернувся. І губу прикусив нижню, шкодуючи, що вибухи сон проганяють. Намагався за сон вчепитися, утримати його, але де там! Відкрив очі — і заблищало у небі над ним, заграло північне сяйво, якого він ніколи не бачив, заіскрилося усіма можливими барвами, окрім чорного і білого.

«Салют!» — зрозумів він здивовано.

І відчув поряд чиюсь присутність. Голову у бік присутності повернув і Пашку ворога-приятеля свого, помітив.

— Це що? — спитав Пашку.

— Перемога! — проговорив той радісно. — Перемога!

— А хто переміг? — спитав Сергійович і завмер злякано, дивлячись, як на нього з неба черговий салют своїми вогнями падає. Втиснувся від страху спиною у лежанку.

Але згасли вогні, так і не долетіли до лежачого на вуликах.

— Не знаю, — відповів Пашка. — Та і не важливо це! Головне, що перемога! Що війні кінець!