Андрей Курков - Сірі бджоли

Сергійович кивнув.

— Мені тоді допомога буде потрібна, — заговорив він після хвилинного мовчання. — Щоб вулики на причеп поставити.

— Ми з Сервером допоможемо! — пообіцяла Айсилу.

Уже як сутеніло, повертався Сергійович до пасіки. Шум селища все стихав, і тому занурився Сергійович ідучи у думки про домівку, про Малу Староградівку, про Пашку, про Петра. Ішов помалу, і думав про те, що не відповів Петро на дві чи три його однослівні «есемески». А це могло тільки одне означати. Що немає більше Петра! Загинув він! І від цієї думки важкість у Сергійовича у грудях з’явилася.

З’явилася і збила його дихання з ритму, зробила підйом до пасіки важким і виснажливим. І тоді відігнав він думки про Петра і почав думати про Пашку. Дихання відновилося. Ішлося легше, і щоб підняти настрій, озирнувся Сергійович на вкритий вогнями Албат, у якому різні, звичайно, справи кояться. І хороші, і погані. Але життя там просте звичайне плине, мирне. До такого звикнути можна.

Але ж і у Малій Староградівці життя тече! Для нього звичайне, звичне. Тому, що звик він до нього. Так, живуть вони там тільки удвох з Пашкою. Так, магазинів більше нема, пошти також. Хліба свіжого немає, хіба що приятелі-сепаратисти Пашкині з Каруселіна привезуть. Чи сам туди сходить. Але не такий він тепер у них смачний, як був раніше! А життя все одно далі плине. Як ріка. Куди їй подітися, поки вона у смерть не впаде?!

Уявив собі Сергійович Малу Староградівку у довоєнному стані, зі світлом у вікнах хат і будинків. Навіть переніс її у своїй уяві сюди, до Криму! На місце пасіки і намету свого «поставив». І відчув він, ніби з Албата прямо до рідного села іде. І так приємно йому стало, особливо через те, що дорога від Албата до Малої Староградівки такою короткою тепер виявилася! «Ну а що? — подумав. — Там, де я, там і є Мала Староградівка! Я тут — значить, і вона тут!» Позаду бурчання мотора почулося. Озирнувся Сергійович, дві фари побачив.

Відійшов на узбіччя, до виноградників. Вирішив пропустити машину, хоча у голові вже сумніви виникли: дорога ж за пагорбом уривається, у стежку переходить! Значить, на пагорб хтось їде. До нього, чи що?

За пару хвилин зрівнялася з ним машина — той самий мікроавтобус без вікон і з якоюсь військовою емблемою на дверцятах.

— Ей, стійте! — закричав схвильовано Сергійович. — Я тут!

А мікроавтобус і сам уже зупинився. І скло у дверцятах кабіни спущено було. Із нього Іван Федорович визирав. Обличчя його виявляло спокійну допитливість.

— Сергій Сергійович? — уточнив він.

— Ну так! — Пасічник підійшов до дверцят. — Ви бджіл назад привезли?

Іван Федорович кивнув.

— То, може, підвезете?

— Не дозволено, у машині секретне обладнання. Ми вас там, нагорі почекаємо!

Поспішив Сергійович за мікроавтобусом слідом. Дихання знову збилося і ніяк він не міг його на швидку ходу налаштувати. Коли нарешті до намету дійшов, Іван Федорович і Василь Степанович, той, котрий спеціаліст по бджолам, стояли біля мікроавтобуса, палили.

— То що? — заговорив Сергійович. — Все в порядку? Здорові мої бджілки?

— Ну так, можна сказати, що здорові, — відповів Іван Федорович. — Зараз допалимо і поставимо на місце.

— Може, чаю вам? — запропонував пасічник, відчуваючи радість від повернення бджіл і бажаючи цією радістю поділитися.

— Не треба, часу обмаль у нас. А поки ви багаття розпалите... Ні, дякую!

Як допалили, витягли приїжджі вулик із салону машини. Опустили на траву.

— Ходімо, я покажу куди! — покликав за собою Сергійович.

— А решта вуликів де? — здивувався спеціаліст по бджолам, коли повернули вони «третій» вулик на те саме місце, де він раніше стояв.

— Я їх у лежанку зіставив, — показав Сергійович у бік імбирного дерева. — Тепер на них сплю, лікуюся. Рука от ліва не працювала, а тепер знову можу сумку носити.

— Невже? — не повірив Іван Федорович. — А спробувати можна?

Підійшли вони утрьох до лежанки. Василь Степанович закурив, і Іван Федорович на вулики зіставлені поліз. Улігся на спину.

— Жорсткувато, — видихнув.

— Ну, я підстилаю собі, — пояснив Сергійович.

Завмер Іван Федорович, ніби спиною життя бджіл під своїм тілом слухаючи.

— Ну як? — поцікавився Василь Степанович.

— Цікаво.

— Їхати треба, — у голосі Василя Степановича почулися нотки нетерплячості.

— Так-так, — Іван Федорович зіскочив із лежанки. — Поїхали!

Ще хвилину чи дві Сергійович шум мотора, що віддалявся, слухав, а потім тихо стало. Мирна тиша настала. З її шарудінням, з ледве чутним відлунням переплетених вітерцем звуків минулого дня.