Андрей Курков - Сірі бджоли

«Ось тільки чим їх туди струшувати? — задумався. Але тут же рука до довгої ручки совка для сміття потяглася. — Підійде! Мабуть, для того він тут і лежить! Не підмітав же Ахтем траву!»

Рій бджіл, що обсів стовбур груші, гудів голосніше, ніж зазвичай. Ніби тисячі бджіл свої крила перед польотом «прогрівали».

— Ні, — видихнув пасічник впевнено. — Не встигнете!

Узяв до рук бризкалку, водою з баклажки наповнену. Став знизу вгору бджілок поливати. Посипалися краплі на їх крила, важкими їх роблячи, засяяла на сонці водяна пудра, у повітря увірвавшись. Дзижчання тихішим стало.

Уже і розумів Сергійович, що тепер ніхто нікуди не полетить, а поливав їх з бризкалки, доки вода у ній не закінчилася. Тільки після цього підставив до стовбура драбинку, піднявся на дві перекладини, роївню між стовбуром і животом затиснув і став у неї совком рій із дерева зіштовхувати. Двома дрижачими великими кетягами звалилися бджоли до роївні.

Залишилося їх не більше сотні на стовбурі, але тепер совок уже був не потрібен: бджоли, що лишилися, самі вниз поповзли, до роївні. Поспішали, боялися без рою, без матки лишитися. Щоб недалеко їм повзти було, підняв ще вище Сергійович роївню. Прослідкував схвильовано, як останні бджоли рою до неї спустилися, і кришку легку, зсередини тканиною оббиту, на місце поставив. Підхопив поперечний шкіряний ремінець, за який її нести можна, спустився на землю.

Доки до пустого вулика йшов, до рою у роївні примірявся.

«Не більше трьох кіло буде, — думав. — Чого такому летіти?»

Перекинув акуратно бджілок знову у їх будиночок. Падали вони важко, крила ж мокрі. Перед тим, як кришку вулика закрити, задумався Сергійович. Щось йому дивним здалося. Нахилився він знову до бджіл.

«Щось вони сіруватими стали! — подумав. — Може, через те, що мокрі?»

Ломоту у ключицях Сергійович відчував при кожному повороті керма. Поглядав час від часу на сидячу поряд Айше, яка теж не виспалася, але виглядала нещасною не через це. Через розбите лобове скло у їх обличчя вітер шугав. Шугав прохолодними поривами, що освіжали. Яскраве ранкове сонце світило високо над їх головами, але не на них, не на дорогу. Воно світило над ними, світило вгору на небо, вибілюючи його променями. Ще трохи і визирне воно із-за гір справа, визирне і «скотиться» променями у долину.

«Добре, що без сліз», — подумав Сергійович, знову на Айше скоса глянув. До Бахчисарая за ними їхали Айсилу і Сервер. Уже на виїзді з татарської столиці посигналили вони, щоб пасічник зупинився. І тоді вже Айсилу обняла доньку востаннє. Притисла до себе, щось поквапом шепотіла їй татарською. Сервер зі своєї машини не виходив. Сергійович зі своєї вийшов. Дивився на матір і доньку, мати у довгій і непримітній чорній сукні, більше схожій на балахон, і донька у джинсах і темно-зеленому светрику, вдягненому поверх чорного гольфа, комір якого охоплював тонку шию і піднімався майже до підборіддя.

На прощання вдова Ахтема кивнула Сергійовичу. Мовляв, їдьте. І перевела погляд на причеп з вуликами, головою похитала. Сергійович погляд її зрозумів — ще вчора увечері, коли вони з Сервером ставили вулики на причеп, від вулика із зарубкою нижня дошка стінки відійшла. Поправив її пасічник, притис долонею на місце, перевірив, щоб щілини не лишилося, інакше полетять бджілки.

Дорога вихилялася з боку у бік. Зрідка назустріч їхали машини. Траплялися і з українськими номерами, навіть і донецькими та луганськими. Як помічав на номері літери свого регіону, Сергійович намагався заглянути у салон машини, що повз проїздила. У напрямку моря їхали цілими родинами з дітьми.

Пригадав Бекира, який так і не показав йому Чорне море. Зітхнув, шкодуючи. Шкодував і про долю Бекира, і про море, яке не побачив. Знову на Айше поглянув. Хотів її заспокоїти, але як, не знав. Озирнувся на зелену валізу, затиснуту між стелею багажного відділення салону і його речами.

«Вона ж раніше вийде, щоб пішки до паспортного контролю підійти, — подумав. — У неї і наплічник не маленький, он, на задньому сидінні лежить. Невже вона ще й валізу понесе? Може, хай у машині лишається? Може, не звернуть митники на нього уваги? А якщо звернуть? І накажуть відкрити? А там жіночі речі...»

Дорога звернула направо і влилася у Севастопольське шосе.

Сергійович озирнувся на причеп. Пригадав про пошкоджений сокирою вулик і не став натискати на педаль газу.

— Їсти хочеш? — спитав дівчину.

— Ні, — відповіла вона. — Потім. Після кордону. Вона ще тепла буде!