Андрей Курков - Сірі бджоли

Витягнув Сергійович з палатки спальник. Розіслав на лежанці. Потім до третього вулика, який повернули, підійшов. Кришки відкрив, прислухався. Незвично тихо було у вулику. Бджоли ніби подих і рух притишили. Посвітити б та подивитися, але тоді ще більше вони злякаються.

Поліз Сергійович рукою за передню стінку, відкрив льоток, щоб могли вони назовні вибратися. Акуратно кришку на місце опустив і пішов ліниво до лежанки, все ще долонею, яку у вулик опускав, бджолине тепло відчуваючи.

Як прокинувся, лежав якийсь час без відчуттів часу і місця. Ніби один у цілому світі. Птахів і бджіл слухав, очі відкривати зволікав. Але потім зліз з лежанки і першим ділом до «третього» вулика. Перевірити, як там?

Життя у «третьому» вулику вирувало. Ясне діло, бджоли з першими променями сонця встають і до праці беруться. Ось і зараз сідали на льоток, доставляли на лапках пилок у їх загальне господарство. Сідали важко, іноді незграбно, відштовхуючи тих своїх братів і сестер, що забарилися біля отвору вхідного.

Цей рух на льотку біля входу до вулика, завжди зачаровував. Він легко міг і півгодини дивитися на життя бджолиного «аеродрому». Іноді здавалося, що деяких: бджілок уже в «обличчя» впізнає! А іноді здавалося, що бджілки йому кіно показують. От як зараз, коли виштовхнуті були на льоток кілька трутнів, ослаблених і не здатних чинити опір через те, що бджоли-охоронці їх до їжі не підпускали. Трутні не вийшли чи висунулися з вулика, а ніби випали. А слідом за ними міцні, впевнені у своїй правоті і силі бджоли-охоронці вилізли і нумо трутнів до лівого краю льотка штовхати. Як маленькі крилаті бульдозери відштовхнули їх до краю, і полетіли трутні у траву.

«Там їм і смерть, — подумав Сергійович без особливого жалю. — Ну а що, за задоволення треба платити. Одні літають, пилок збирають, стільники будують, як пролетаріат з дня у день від народження до смерті. Інші не встигли вирости, як одразу до матки-бджоли у ліжко й отак от все своє коротке життя як у борделі: зранку до ночі задоволення тілесні. Воно, звичайно, з користю для сім’ї, зі смислом! Але яку повагу трудова бджілка може до трутня мати? Навіть якщо він батько? Ніякого! От і гонять їх геть перед холодами, щоб даром мед та сироп на дармоїдів не витрачати! А прийде час, і родить матка-бджола нових дармоїдів і нових працівниць».

Мудрість природи — от що зачаровувало Сергійовича. Всюди, де мудрість природи була йому видима і зрозуміла, порівнював він вияв цієї мудрості із людським життям. Порівнював і спльовував!

Один трутень, що у траву впав, вже і не ворушився. Видно, давно його до їжі не пускали! І окраску свою яскраву втратив, сірим став.

Залишив Сергійович бджіл. Поснідав нашвидкуруч. Вирішив речі у багажнику перекласти. Під задні сидіння банки з медом поставив. Поглянув на пусті каністри для бензину. Їх треба буде ближче до дверцят покласти, щоб легко на заправці дістати!

Закінчивши з речами, задумався Сергійович про вощину. Воску у нього небагато набралося за літо, але такий віск — брудний, неочищений, із забрусом змішаний, ніхто в обмін на вощину не візьме. А значить, треба вощини купити, а то ж на чому бджілкам нові стільники будувати? Айсилу турбувати не хотілося. Вона, мабуть, Айше у дорогу збирає. Важко їй — одна залишається! Бог його знає, чи повернеться додому Бекир?

Вирішив до селищного магазину спуститися та у продавчині спитати. Продавчині у сільських та селищних магазинах краще будь-якого довідкового бюро відповіді на питання знають.

Закрив Сергійович ключем машину, а потім і розсміявся беззвучно, дивлячись на її вибите скло.

Спустився до Албата. У магазинчик зайшов.

— А у вас тут хтось бджіл тримає? — спитав продавчиню, яка нудилася без покупців.

— А то! — відповіла вона живо. — Чоловік мій тримає! А вам мед треба? — у голосі її надія дзвіночком дзвякнула.

— Ні, мед у мене свій. Мені вощина потрібна, тільки не знаю, де у вас тут купити можна. Я ж не місцевий!

— Та знаю, що не місцевий! — простодушно видихнула жінка. — З татарами дружите, а православних уникаєте! Мабуть, до ісламу перейшли?

— Чому це?! — відмахнувся від припущення Сергійович. — Нікуди я не переходив.

Жінка, правда, ніби і не слухала відвідувача. Вона по мобільному дзвонила.

— Жора, тут чоловіку, що до татар прибився, щось треба! Ну, тому, що за виноградниками у наметі живе! Поговори! — сказала в мобільник і простягнула його Сергійовичу.

Жора виявився конкретним і готовим до швидкої комерції. Домовилися вони про ціну, і залишився Сергійович його чекати прямо у магазині, щоб повернутися потім до себе на пагорб з п’ятьма десятками листів вощини.