Андрей Курков - Сірі бджоли

— Розумію, — промовив Сергійович. І відчув, що тут важливе щось треба сказати. Він же все-таки батько! — Так, треба обов’язково перевірити. Може, навіть і простежити!

— Ну, як не познайомить, я простежу! — переконала його Віталіна. — То ти скоро назад?

— Ага.

— Може, до нас? Тут гарно тепер, красиво! Фонтани кольорово-музичні вечорами вмикають...

— Може. Ну я, коли Айше — дівчину так звати — на автобус посаджу, я подзвоню одразу. Вона сором’язлива. Одразу впізнаєш! Худенька, волосся як у тебе, темно-каштанове.

— У мене тепер біле, я вже рік, як блондинка, — повідомила колишня дружина.

— Ну, як у тебе тоді було, раніше... Анжеліці привіт передай. І скажи, щоб тебе слухалась!

— Передам, обов’язково передам! — пообіцяла Віталіна. — Ти там обережніше в дорозі! І велике спасибі за привітання!

— За які привітання? — здивувався Сергійович.

— З Восьмим березня!

Вже як сховав мобільник до кишені, ніяк не міг Сергійович від розмови цієї відійти. Щоки все ще пашіли, а він про колишню дружину думав. Щось наче змінилося в ній. Так тепло вона з ним жодного разу по телефону не розмовляла. Тепло і серйозно. Ніби і не розлучалися вони. Ніби він з командировки, з якогось шахтарського села дзвонив, а не з минулого життя. Усівся на ряднину під інжирним деревом. Від сонця сховався.

«Треба рублі витратити, щоб назад не везти, — подумав він, щоб від розмови телефонної відволіктися. — Продукти в дорогу куплю, та і не лише в дорогу. Місця в машині багато, можна і запаси якісь на осінь зробити».

Дістав пачку грошей російських. Перерахував. П’ять тисяч з лишнім вийшло. Цифра-то чимала, та як ціни на їжу пригадаєш, так одразу вона і меншою здається.

Надвечір заспішив Сергійович до селища. Ішов легко. Та і не з пустими руками. Узяв для удови Ахтема свічки, що лишилися. Хай краще палить їх на згадку про чоловіка. Свічки із бджолиного воску шляхетніші, ніж стеаринові! Недарма їх у храмах за здоров’я і за упокій ставлять! А ще йшов він до неї з новиною про те, що дружина його колишня, Віталіна, готова Айше допомогти.

Сергійович і сам не очікував, з якою легкістю Віталіна допомогти дівчині погодиться. І вмовляти не довелося! Все-таки гарна вона людина. Просто надто різні вони. Вона — з міста з фонтанами, а він — із села на Донбасі, де не в кожного у дворі і криниця є! Який там ще фонтан!

Такої ніжної тушкованої баранини, як того вечора Айсилу його пригощала, здається, Сергійович жодного разу раніше не їв. Сиділи вони утрьох з Айше.

Пасічник одразу, як прийшов, так новини від Віталіни і виклав. І про те, що зустріне, і про те, що зможе дівча у його дружини на квартирі пожити. Удова Ахтема зраділа, посміхалася. Тільки очі її сумні лишалися, втомлені.

«І як на обличчі два різні настрої поєднуватися можуть?» — дивувався Сергійович, на неї дивлячись.

А вона за мить розказала, що вранці у Бахчисарай, до Бекіра їздила. Дали їй побачення за три тисячі рублів. Півгодини часу. Схуд Бекир, і видно, що били. Розказав, що примушують взяти військовий квиток, і щоб одразу до армії. Сказали, що як візьме, то відпустять на два тижні додому. Та він ні в якому разі. А значить, якщо не викупити його, то в’язниця.

— Так, а за що? — сумно спитав Сергійович. — Я ж їм про свічки пояснювальну написав!

— Все одно у крадіжці з церкви звинувачують. Кажуть, що там не тільки свічки вкрали, а ще ікони і пожертви. А навіщо нам ікони? — У сумних очах Айсилу сльози блиснули.

— Ну, дай Боже, викупите ви його! — спробував він заспокоїти хазяйку.

Вона і сама вже сльози втерла.

Сергійович, щоб не бентежити її, погляд на Айше перевів. Айше сиділа притишено, на обличчі її ні радості, ні печалі.

«Може, і не хоче вона у Вінницю? — подумав пасічник. — Ну та не їй вирішувати! Тільки що ж потім? Айсилу зовсім сама залишиться?»

Повернув Сергійович погляд на хазяйку. Шкода її стало. Тільки б їй цього не показати.

— Може, чарчину наллєте? — спитав ввічливо.

Айсилу сходила в кухню, вже наповнену чарку принесла, перед гостем поставила.

— Ну, щоб з Бекиром владналося все! — підняв він чарку, випив залпом і винувато на хазяйку глянув. Знітився. — Ви вибачте. Я без тосту не можу...

— Що це у вас такі щоки червоні? — спитала Айсилу.

— Вранці на сонці згорів, заспав.

— А рука як?

Сергійович підняв ліву руку, помахав.

— Помогло! Воно багато від чого помагає — на вуликах спати.

— Вам краще у середу їхати, — сказала Айсилу. — У середу вранці черг на в’їзді-виїзді менше. Ви, будь ласка, Айше до виїзду довезіть, а далі вона пішки пройде і російський контроль, і український, а ви її на українській стороні підберете. Добре?