Андрей Курков - Сірі бджоли

Поки чекав, розважав продавчиню розмовами. Виходу не було, так вже їй побалакати захотілося.

— Ну і як там у вас, у Донецьку? Ціни, мабуть, кусаються?

— Я не з Донецька, — пояснив Сергійович. — Я у селі живу. Цін нема, ми без магазину. Ну, а там, де магазини працюють — у нас по сусідству в Каруселіні є один, — там ціни кусаються.

— А стріляти у вас стріляють?

— Стріляють. Але більше над нами...

— Татар цих ваших виселять, — змінила раптом продавчиня тему розмови. — Не люблять вони нас.

— Як не люблять? Он — мені допомагають!

— Ну ви — це не ми. Ми руські, вони нашу владу — російську — не поважають. Змусять їх, мабуть, по своїм узбекистанам повернутися! Сиділи б там спокійно, чого сюди їхати було...

— Ну, це ж їхня земля, — промовив пасічник боязко.

— Яка їхня! — обурилася незлобливо жінка. — Споконвіку руська земля православна! Іще до татар сюди руські з Туреччини православ’я привезли. До Херсонеса. Тоді ще і мусульман ніяких не було. Їх потім турки разом з ісламом прислали. Путін, як приїздив, сам це розказував — священна земля російська тут!

— Ну я історії не знаю, — Сергійович знизав плечима. — По всякому могло бути!

— Та так і було, як Путін сказав, — повторила вона. — Путін не бреше!

Вночі Сергійовичу у спальнику холодно стало. Приніс з палатки ковдру, утеплився. Покрутився та й знову задрімав. А прокинувся, коли ніби дзвін сонячного проміння почув. Дзвеніло, звичайно, не проміння, а саме життя, яке це проміння уже години зо дві до дня прийдешнього розігрівало. Мабуть, і його сплячого розігрівало-готувало.

Бадьоро підійшов він до «третього» вулика, що окремо від лежанки стояв, і переляк його пройняв. На льотку — жодної бджоли! Відкрив обережно кришку, всередину зазирнув. А там тиша і пустка. Ніби пилососом хто всіх бджіл висмоктав! Озирнувся навсібіч. Прислухався. З боку лежанки дзижчання долетіло. Повз обличчя його бджілка пролетіла.

— Ну от маєш, — сумно видихнув.

Під вулик зазирнув, відійшов до ближнього в’язу. Знову до звуків природи прислухався. Погляд на дикій груші зупинився, що ближче до вуликів Ахтема росла. Підійшов до неї і тут уже зітхнув з полегшенням, знайоме хорове дзижчання рою почувши.

— Ось ви куди втекли, — прошепотів.

Проте радість від знахідки зниклих бджіл стурбованістю змінилася.

«Як же я їх назад до вулика віднесу? Голими руками? — переймався Сергійович. — У мене ж тут ні драбини, ні роївні!»

Він дивився на рій бджіл, які густо обсіли стовбур груші. До рою від землі метри два з лишком. Якби що підставити! Розумів Сергійович, що поспішати треба, поки вони звідси не полетіли. І дивно ж: чому вони всі з вулика втекли? Зазвичай же половина бджіл у вулику лишається, а друга половина — та, що з молодою маткою, — вилітає. Та і то, коли сім’я надто велика стає, коли тісно їм! А цим тісно не було! Він би помітив!

Кілька бджіл з різних боків до рою підлетіли, стали «танцювати» поряд з ними.

«Розвідники! — зрозумів Сергійович. — „Розказують“, куди літали і що за місце для переселення знайшли!»

Погляд Сергійовича на костистий лісний горіх зачепився, за яким сарайчик Ахтема зі всяким корисним для бджолярства інструментарієм стояв. Там напевно і бризкалка є, і роївня! Адже роїння — діло звичайне, час від часу трапляється.

Пригадав пасічник, що вже пару разів шукав він ключ від сарайчика, що з рук Айсилу у самий перший день приїзду отримав. І куди тільки він міг його подіти? Ну чиста біда! Так ото він і гранату, від Петра у подарунок отриману, поклав кудись і забув. Тепер ось ключа знайти не може! Але якщо не поспішити зараз, полетить рій! Зупинився Сергійович біля сарайчика. Втупився у замок навісний.

Підніс під замок долоню, підняв залізку з дугою, що два кільця пронизувала. Посмикав замок, на себе потягнув. Скрипнули двері, але кільця замкові міцно у дереві трималися.

«Що ж робить? Що ж робить?» — занервував Сергійович.

Ще раз смикнув замок, цього разу сильніше, ухватився за нього обома руками. Знову не піддалися кільця, навіть здалося, що вони на себе замок потягнули, опираючись пасічнику.

Пройшовся поспіхом Сергійович довкола сарайчика, собі під ноги дивлячись. Щось підходяще, щоб відкрити двері, марно вишукував. І раптом осінило його! Як же він раніше не здогадався, чим дверці відкрити можна?! Прибіг до кострища, витягнув із землі залізну триногу, і знову до сараю.

Ніжки у триноги з арматури, міцні. Такі триноги у магазинах не продаються! Їх друзі-зварювальники варять, а потім кому дарують, кому продають. Просунув Сергійович одну ніжку у кільце замку і з усієї сили на себе потягнув. Важіль спрацював і вирвався з дверей замок разом з кільцями. Дверцята самі відкрилися. А у Сергійовича одразу радість в очах. Все, що йому треба, одразу побачив: і драбину, до задньої стіни сараю приставлену, і бризкалку пластмасову, і два димаря, не потрібних йому зараз, і скребок для розкупорки стільників, і найголовніше — круглу роївню з кришкою!