Андрей Курков - Сірі бджоли

Айше подала свій український паспорт, на вигляд зовсім новенький.

— Двісті шістдесят три гривні сорок копійок!

Айше передала касирці дві двохсотки.

— А коли він прибуває? — спитав Сергійович. — Мені подзвонити треба, щоб зустріли!

— О п’ятій ранку, завтра! Сімнадцять годин дороги.

— Ого! — здивувався пасічник.

Коли вийшли надвір, він помітив на обличчі Айше посмішку. І сам зрадів.

— Ти у Вінниці від платформи нікуди не відходь! Дружина моя тебе зустріне, її Віталіна звати, — заговорив Сергійович поспіхом, коли вони вже біля п’ятого вагона спинилися. — Раптом що, ось її телефон...

Айше занесла валізу і наплічник до купе, знову вийшла на платформу.

— У поїзді не бійся, у нас пасажири нормальні, — Сергійовичу чомусь хотілося заспокоїти дівча перед довгою дорогою.

— Там самі жінки, — повідомила Айше, ніби сама хотіла заспокоїти пасічника. — Все буде добре.

— Чай обов’язково у провідника замовляй! Вони роблять! У них кип’яток завжди є!

Дівчина кивнула.

— Дівчино, сідайте вже! — кругленька, схожа на матрьошку провідниця явно зверталася до Айше.

В очах молодої татарки знову блиснув острах, вона подивилася на Сергійовича з болем, ніби родичами вони були, котрих силоміць розлучають. Він і не помітив, як міцно обійняв дівчину.

— Ну що ви, як назавжди! — майже обурилася провідниця. — Швидше, потяг не чекатиме!!!

— З першої платформи відходить потяг 86 Новоалексіївка — Львів! — прогриміло над вокзалом. І Сергійович відпустив Айше.

Потяг майнув останніми вагонами, і залишився Сергійович один на платформі. Його хитнуло, ніби це він зараз їхав потягом, а не Айше. Тоскно стало на душі. Тоскно і сумно, ніби він щось не те зробив, ніби це він від потяга відстав.

— Чорт, — прошепотів, і витер тильною стороною долоні очі. Здалося, ніби плаче.

Подзвонив Віталіні. Повідомив час прибуття і номер вагона. Описав Айше, щоб легше впізнати було.

— Що це з тобою? — спитала колишня дружина стурбовано.

— А що?

— Голос у тебе тремтить! Плачеш, чи що?

— Стомився, — видихнув Сергійович. — Спав мало, на кордоні нерви попсували...

Вона мовчала. Він слухав її мовчання, що линуло здалеку, з самої Вінниці, до якої звідси сімнадцять годин дороги! І сам мовчав, не знаючи, що іще сказати.

— Ти сам хоч приїдеш? — спитала вона раптом, голос її прозвучав ніжно, як колись до і після весілля звучав.

— Так, — видихнув він і злякався власної відповіді. Поквапився додати: — Мабуть. Але мені спочатку додому треба. Баптисти вугілля на зиму привезуть!

Вона не відповіла.

— Анжеліку поцілуй! — попросив Сергійович після паузи. — Пора мені... Я подзвоню! До побачення.

— До побачення, — попрощалася Віталіна.

Дорога на Мелітополь слалася рівною стрічкою посеред полів. Сонце все сліпило очі. Очі вже втомилися від вітру, що обвівав обличчя. Хотілося заплющити їх і їхати замруженим, щоб відпочили вони і від сонця, і від вітру. Мружився Сергійович і позіхав, відчуваючи, як безсонна ніч, ранній ранок, нервові очікування на російському контролі та і взагалі неспокій і суєта у Новоалексіївці між автобусами і вокзалом — все це звалилося тепер на пасічника, як тонни вугілля у штольні, притисло його. Йому б від цього тиску звільнитися, поспати! І руки втомилися кермувати, пальці німіють.

Здригнувся Сергійович, кинув оком назад, щоб перевірити — чи нікому він не заважає своєю повільною їздою. Погляд випадково вихопив пакет, який на задньому сидінні лежав.

«Боже мій, — злякався Сергійович. — Вона ж голодна поїхала!»

Пригальмував, спинив машину. Вийшов, похитуючись, назовні. Перевірив кріплення причепа з вуликами. Помітив, що дошка внизу пошкодженого вулика знову відхилилася. Хотів притиснути її долонею, але побачив, що бджола вилізла. Нахилився, «задув» бджілку назад і притис-підправив дошку. А вона у нього на очах знову відійшла.

Сонце пекло, ніби і не думало про осінь, що насувалася. Захотілося у холодок. Захотілося їсти. Повернувся Сергійович за кермо зі стійким бажанням знайти спокійне місце і відпочити. Хвилин за двадцять попливли повз машину поля соняшника. Побачив Сергійович з’їзд з асфальту, акуратно скотився на ґрунтівку. Їхав повільно, соняхи своїми схиленими «лицями» прямо у салон зазирали. Запахло горілим насінням. Посміхнувся Сергійович стомлено. Схотілося йому отак, по соняхах, до самого дому їхати. А попереду ґрунтове перехрестя з’явилося. Тут і розвернутися можна. Спинив він машину. Дістав ряднину, поверх вдавленої у суху землю ботвини зчорнілої розіслав. Узяв пакунок з їжею. Там і пляшка з айраном виявилася. З’їв усе, що було, усе, що Айсилу на двох дала. І айран увесь випив. А потім влігся на спину. Заснув. Заснув, і майже одразу дзижчання бджолине почув. Голосне, а не таке тонке і ніжне, що лине від бджоли, яка летить. І у сні чулося це дзижчання з «третього» вулика, що стояв тепер чомусь окремо у полі. З того самого вулика, котрого феесбешники забирали, а потім повернули. Захотів у сні Сергійович до вулика підійти, з’ясувати, чому вони так голосно дзижчать. І як тільки крок до вулика зробив, кришка у бджолиній хатці піднялася і вилізла з неї величезна сіра бджола людського зросту. Вилізла, озирнулася, його не помічаючи, і пішла, обережно ступаючи двома короткими ніжками, у напрямку соняхів, тільки не цих, що зараз довкола нього сплячого росли, а буйних, молодих, що стояли, задерши лиця свої круглі до сонця. Проводив її поглядом Сергійович, поки вона у соняхах не сховалася. І подумав, що не помітив він, які в неї крила. Чи не від них таке дзижчання?