Андрей Курков - Сірі бджоли

Ховаючись від вітру, опустив Сергійович погляд на спідометр. Тридцять кеме на годину — це, ясне діло, не швидкість. Але ж він з причепом. Тому обганяють його інші і не сигналять сердито. Бачать, що крихкий вантаж везе, бджіл. Бачать, але не знають, що не тільки через бджіл не поспішає він. Він би і без них зараз не поспішав. Хочеться йому додому, але не так, щоб летіти на всіх парах.

У будинку ж його ніхто не чекає! А в селі у всьому з живих тільки Пашка. Пашка ж, звичайно, його чекає! Йому нудно, він все літо один. Хоча напевно і гості-сепаратисти з Каруселіна до нього ходять, і він до них. То що, чого його жаліти?

Іще не поспішав Сергійович через блокпости, котрі почнуться раптово і будуть розбивати його дорогу на відрізки очікування, і невідомо, як довго йому чекати доведеться, скільки там машин буде у черзі, щоб багажники і документи військовим пред’явити! Настрій Сергійовича зіпсувався. Подумалося йому, що ця дорога ще не та, з котрої вже не звернеш! На цій дорозі ще розвилки є! Ліворуч-праворуч, до війни і від війни, до миру і спокою.

І сама по собі у думках Галина постала! Дивно, що він про неї у магазинчику не згадав, коли з іншою продавчинею мед на продукти міняв. Та ось теж моторна і ділова, кісточками рахівниці клацала легко і вміло.

А вечір заходив, і машини, котрі їхали назустріч, фари увімкнули. Сергійович теж увімкнув. Наступний дороговказ повз проплив: Новобогданівка, Веселе — ліворуч, Троїцьке, Старобогданівка — праворуч.

«То от у чому справа! — зрозумів бджоляр. — Це ж поворот на Веселе, до Галини...»

І нога сама натиснула ніжно на педаль гальм. З’їхав на узбіччя. Вимкнув мотор. Вибрався з машини, плечі розправив і відчув біль у ключицях. Та й поперек занив.

«Господи, що ж я за руїна», — пожалів себе Сергійович.

І знову Галина згадалася. І борщ її, і затишний дім. Може, заїхати? Переночувати? Адже все одно сьогодні він вже ніякий для дороги, та і яка дорога потемки?

Замислився. Жінка вона, ясне діло, хороша. Але заїхати переночувати — це якось неправильно. І вона не про те подумає. Вона ж, коли востаннє телефонувала, казала, що переїжджати він до неї може, а не заїздити...

Дістав Сергійович мобільний. Подзвонив.

— Серьожа? — прозвучав її приємно здивований голос. — Ти ще в Криму?

— Ні, виїхав вже.

— А куди? — запитала вона обережно.

— Ну, — зволікав відповідати. — Спочатку доньку знайомої на поїзд посадив... А тепер додому треба.

— А до нас не заїдеш?

— Ти розумієш, баптисти вугілля возять на зиму, дають тільки тим, хто не поїхав...

— А потім? Ну, коли привезуть?

— Не знаю. Мабуть. Я подзвоню!

Присів втомлено Сергійович на землю. Долонями на неї сперся. Її теплоту, що запрошувала до сну, відчув. Сидів так хвилин зо п’ять, відпочиваючи, тишею вечоровою мирною заспокоювався. А в кишені мобільник задзвонив.

Засмутився Сергійович, вирішив, що то Галина йому передзвонює. Видно, відчула, що він десь поруч, і зараз вмовляти почне, щоб заїхав він до неї! Знехотя дістав телефон і, поглянувши на екранчик, обімлів: дзвонив Петро!

Підніс мобільник до вуха. Замість «Здоров!» чи «Алло!» вирвалося у нього із неприхованою радістю: — Живий! Живий, братуха!

— Та живий, — підтвердив солдат, чий голос теж радості не приховував. — Дома вже. Після госпіталю. Кульгаю.

— Ну і слава богу, що кульгаєш! Кульгаєш — значить живий!

— А у вас як? — поцікавився солдат.

— Та нічого, додому їду, — Сергійович озирнувся на машину і чи то її нещасний вигляд, чи то згадка про домівку «перемкнули» його. Здалося йому, що від машини холодом повіяло. — А скажи, — повернувся він до телефонної розмови, — той хлопець, що убитий, на полі лежав... Він ще там?

— Ні, забрали. Ще до того, як нас розбомбили. Хлопці з «Евакуації-200». Повезли його до рідних. Волонтером із Дніпра виявився.

— От і добре, — видихнув бджоляр. — Добре, що забрали. Ти, коли час матимеш, приїзди! В гості приїзди!

— Та ви що! — розсміявся хлопець. — Які гості під час війни?!

— Ні, не зараз, після війни! — виправив свою думку Сергійович.

— Після війни — обов’язково! — пообіцяв Петро.

Фари вихопили з темряви з’їзд на ґрунтівку, і Сергійович, пригальмувавши, вивернув кермо праворуч. Проїхав метрів двісті-триста. Зупинився. Вийшов і перевірив кріплення причепа. Переконався, що все в порядку, знову сів за кермо, і поплила машина неквапом, колихаючись на вибоїнах ґрунтової дороги, безкрайнім полем. Фари пробивали темінь, їх світло розходилося ледь навсібіч, але зрозуміти, що там росло, Сергійович не міг. Не міг та й не хотів. Очі, втомлені від вітру, сльозилися.