Андрей Курков - Сірі бджоли

Нарешті спинився. Витягнув і розіслав підстилку. Поверх неї спальник розклав. Подумав, що ніч наче більш холодна за попередню має бути. Він же на схід іде! І на північ, і на схід.

Щойно ліг, а в голові неспокій. Машина не замикається, а в бардачку — граната. Хто завгодно може вночі туди залізти, і в машину, і в бардачок! Залізе, знайде гранату! Візьме до рук, а тут він, господар машини, прокинеться, шумом розбуджений. Прокинеться та й до машини! А у злодія граната в руках. Що злодій зробить? Ясне діло — кине в Сергійовича гранату! Це ж так просто! Висмикнув чеку, кинув, а сам на землю впав — як у старих фільмах про війну показують!

Виліз Сергійович зі спального мішка. До машини підійшов. Витягнув гранату і до спальника повернувся. Підсунув її під правий край підстилки. Тільки потім ліг. На живіт ліг. Права рука сама до неї, до гранати, потяглася. Накрив Сергійович долонею гранату, та так і заснув. Вона йому ніби спокій і впевненість у доброму сні подарувала.

Сон, щоправда, виявився дивним. У сні Сергійович в лісі гриби збирав. А значить, восени діло було. У руках ніс він дві корзинки і в кожній вже чимало підберезовиків і білих лежало. Так чимало, що перестав він маслюки підбирати, а на сироїжки і взагалі ногою наступити норовив. І от коли обидві корзинки наповнилися, важкими стали, повернув він назад, додому. Повернув туди, звідки прийшов. І водночас задумався — а що ж це за ліс, у якому він гриби збирає? Адже поблизу його села лісів немає! Та там, де є «вперед», там завжди і «назад» є, і ось пішов він зворотно, і навіть місця, якими вже проходив, впізнавати став. А значить, як би там не було, а мали б його ноги до того місця вивести, звідкіля він до лісу зайшов. І довірився він ногам. Тим більше, що йшли вони впевнено, і дороги у голови не питали. І не тривожили його жодні сумніви, навіть навпаки, охопила його цікавість: захотілося швидше побачити край лісу, щоб зрозуміти: як це можна перехід від одного світлого простору в один темний забути? Там, де закінчується ліс, там же завжди світліше! Навіть вночі, якщо місяць і зорі хмарами не закриті.

І ось в очікуванні проходу з одного простору до іншого поспішав він, слухаючи хрускіт під ногами шишок і гілок. Так прискорився крок його, що майже зливався цей хрускіт у суцільну музику. Музика ця була сумна, напружена. І в якийсь момент видалося Сергійовичу, що голосніша вона стала. Набагато голосніша, ніж спочатку. Зупинився він, думаючи, що і музика зараз спиниться, стихне! Адже це він її ногами по лісовій землі грає. Спинився, а вона звучить, продовжується, долинає з-за спини, з глибини лісу.

Руки у Сергійовича заболіли. Пригадав він, що в руках — корзини, повні грибів. Опустив корзини на землю, а тріск гілля, шум вітру, шурхіт все голосніше і голосніше. Озирнувся він. І побачив у лісовій хащі рух, ніби стовбури дерев з місця на місце переступають. І ще додалося до музики щось рідне і дуже знайоме. Прислухався — дзижчання! Дзижчання бджіл, тільки не дзвінке, тонке і ніжне, а ніби важке, приземлене, як гудіння.

Злякався він, але ще пару секунд стояв на місці, поки не побачив дивну фігуру, що виділялася з темноти, виступала з глибокої невидимої темноти у ледь видиму ближню. Ця фігура людського зросту не належала людині. Тіло істоти видовженим було і майже до землі доходило, тільки там, внизу, коротенькі ніжки несли це тіло дрібними кроками уперед.

Злякався Сергійович і, лишивши на землі корзини, побіг щодуху далі, до того виходу з лісу, котрий його ноги пам’ятали.

Прокинувся серед ночі. Чоло мокре. Перевернувся на спину, але знову заснути не вийшло. Ще раз на живіт ліг, і рука права до краю підстилки сама потяглася, гранату, котра там лежала, долонею накрила.

Сонце вже на східному небосхилі досить високо висіло. Вибираючись зі спальника, роздавив Сергійович долонею помідор. Озирнувся навсібіч, а там, що ліворуч, що праворуч — помідорне поле, тільки ніби забуте. Врожай поганенький, плоди також. Видно, плюнув фермер на свої помідори, вирішив збирати те, що вродило краще.

Згорнув Сергійович спальник, у багажник сховав. Підняв підстилку, щоб скласти. А під нею теж помідори роздавлені. І граната зелена також там. Витрусив він підстилку, начіпляне листя, бадилля та груддя землі пострушував. Сховав. Потім вернувся і на гранату вирячився. І відчув, що погляд від неї відірвати не може.

— Ну вже ні! — прошепотів і відвів погляд.

Озирнувся на причеп з вуликами, з жалем про замкнутих бджіл подумав. Треба б їх швидше довезти, щоб до холодів наліталися ще!