Андрей Курков - Сірі бджоли

А дзижчання продовжувалося, і з «третього» вулика вилізла ще одна бджола, а потім ще одна, і ще. І усі вони слідом за першою у соняхах зникли. І зникли вони, пригинаючись, як військові розвідники, що йдуть на завдання. А якоїсь миті осягнув Сергійович, що сірі вони тому, що вдягнені у камуфляжний комбінезон, а може і не комбінезон, а щось на кшталт плащ-намету, але точно щось військове. І вилазять вони з вулика, як з підземки. І йдуть всі в одному напрямку. У напрямку його дому, у напрямку Малої Староградівки.

Злякався Сергійович у сні. Холодним потом чоло зросилося.

«Що ж це? — подумав. — Завербували, значить, їх! Залякали і завербували. І тепер це не мої бджоли і служать вони не мені, і не по мед вони туди пішли...»

А в цей час ще одна величезна бджола з цього вулика вилізла, зачинила обережно його кришку за собою, озирнулася навсібіч і затримала свій страшний погляд із багатьма зіницями на Сергійовичі. Затримала і завмерла, ніби вирішувала: до нього іти чи слідом за усіма.

Зрештою, і вона зникла у соняхах, лишила позаду ошелешеного пасічника, що у сні від страху тремтів.

Прокинувся Сергійович мокрий. Футболка до тіла прилипла, волосся до скронь.

Довго не міг отямитися, думати намагався.

Зрештою відпустило. Став на ноги. Озирнувся на «третій» вулик, він саме останній на причепі стояв. А пошкоджений одразу за ним, впритул, посередині.

Занепокоєння про вулик із «зарубкою» відволікло від сну. Поліз Сергійович у багажник, витягнув сумку з інструментами. Молотка у ній не виявилося, але натомість дістав він звідти важкий ключ для свічок запалювання і плоскогубці.

Витягнув плоскогубцями гвіздка. Приставив його в іншому місці до краю планки. Вдарив ключем і промахнувся. Зіскочила залізна трубка ключа, об дерево глухо вдарила.

— Вибачте, — прошепотів Сергійович бджолам. — Я швидко!

Ще раз вдарив і гвіздок увійшов. Потім ще раз, намагаючись бити не сильно, щоб бджіл не налякати. І тут почув він дивний звук, якраз за дошкою, за стінкою вулика. Ніби щось важке по дереву покотилося.

Опустив ключа на край причепа. Задумався. Вирішив до вулика зазирнути. Заліз на причеп, зняв крепіжний ремінь. Підняв кришку. Бджіл, які поверх рамок повзали, пальцями відштовхнув. Обережно ближню до льотка рамку витягнув. І тут сонячне проміння у звільнену від неї вузьку просторінь пірнуло і впало на щось кругле і зелене. Витягнув Сергійович і сусідню рамку. І побачив гранату, зелену гранату, ту саму, з якою до нього минулої зими в гості Петро приходив. По гранаті бджоли повзали.

Простягнув він руку, витягнув гранату з вулика, бджілок з неї здмухнув. Здивувався, якою теплою вона виявилася!

— Ось де ти була! — прошепотів боязко.

Опустив гранату до кишені штанів і одразу відчув її вагу і неприємну випуклість. Поставив рамки на місця, опустив кришку, затягнув крепіж. Зіскочив з причепа й одразу рукою за гранату, її тепло і через штанину гріє!

У машині витягнув її з кишені. Опустив на сидіння поруч. Про солдата подумав. Що з ним? Загинув? Поранений? Дістав мобільник з бардачка. Подзвонив Петру. У вусі довгі гудки почулися. Послухав їх пару хвилин і сховав телефон.

Вечір наздогнав Сергійовича за Мелітополем. Назустріч повзла коротка колона військової техніки — два БТРи і танк на причепі, за ними два «Урали» і зелений УАЗік. Їхали з війни, це Сергійович помітив по обличчям водіїв. Сам він їхав не на війну, а додому. І не в тім була вина його, що дім його зараз на війні стояв. Його дім стояв на війні, але у війні участі не брав. З його двору, з вікон, з-за його паркану не стріляли по ворогам, а значить, ворогів у його дому бути не могло. Мабуть, тому він ще і стояв, не зачеплений уламками від мін і снарядів, котрі кілька разів за останні три роки на Малу Староградівку впали.

«Треба б перед блокпостами скупитися», — подумалося.

Попереду лежала лише дорога, обрамлена машинами, що проносились повз абрикосові дерева. За ними праворуч бахча, кавуни, ліворуч — поле квасолі.

«Нічого, скоро якесь село з магазинчиком з’явиться!» — пообіцяв собі Сергійович.

І став подумки складати на заднє сидіння пакунки з крупами, з макаронами, з печивом. А на дно між переднім і заднім сидіннями — банки з тушонкою, пляшки з олією. Посміхнувся. Пригадав, що і на переднє пасажирське сидіння можна щось покласти. І під нього. Кинув погляд на сусіднє сидіння, і губи його зігнали посмішку. Гранату побачив. Сунув її в бардачок.

У першому ж придорожньому селі обміняв у продавчині магазинчика мед на продукти. Як і передбачав, обмін відбувся легко і швидко, продавчиня порахувала мед по сімдесят гривень за кіло, і набрав він гречки, перловки, пшона та іншого більше ніж на тисячу гривень. Рушила «четвірка» важче, від’їжджаючи від магазинчика. Зате відчув у собі в цей момент Сергійович майбутню ситість. Їхати додому не з пустими руками — діло правильне, чоловіче, діло годувальника! Мало того, узяв він і лоток яєць у магазині, продавчиня у фіолетовій хустці, молода, але моторна, накрила яйця зверху картонним гофрованим лотком і перетягла клейкою стрічкою. Все! Тепер про їжу можна не думати!