Андрей Курков - Сірі бджоли

Сергійович зітхнув, витягнув мобільних, подивився час. Стало йому тяжко на душі, навіть захотілося тепер, щоб Айше пішла, залишила його самого, але дівча сиділо смирно, ніби чекало наступних питань.

Випив Сергійович чаю. Знову на свічку озирнувся. Потім пройшовся поглядом по стінам, по килиму над диваном, по серванту, за склом якого стояли красиві, яскраві блюда і тарілки.

— У нас свічку перед фотографією покійного ставлять, — проговорив Сергійович. Хотів було ще додати про те, що чарку горілки, накриту скибкою хліба також біля портрета і свічки залишають, але зрозумів, що про горілку у цьому домі згадувати недоречно.

— Обличчя не важливо, — ледве чутно прошепотіла дівчина.

— Що? — перепитав Сергійович, не впевнений, що почув правильно.

— Обличчя не важливе, — повторила Айше ледь голосніше, — у Аллаха нема обличчя, а він є.

— Як же? — здивувався гість. — Але якщо це обличчя рідної людини?

Айше заперечливо мотнула головою.

— Воно міняється... — Айше перейшла на шепіт.

— Для цього і роблять фотографії, щоб пам’ятати, — Сергійович промовив замислено і знизав плечима, намагаючись зрозуміти Айше. — Чи у вас не фотографуються?

— Фотографуються, — личко її виразило тепер подив. — Звичайно, фотографуються...

Вона піднялася зі стільця, підійшла до серванта. Висунула нижній ящик і повернулася до столу з книжкою у руках. Відкрила її, і зрозумів Сергійович, що то не книжка, а фотоальбом.

— Ось, — вона підсунула альбом Сергійовичу. — Тут наші фотографії. І тато там.

Пасічник правою рукою розкрив альбом, ближче до себе присунув. На першій фотографії — пара молодят: Ахтем і Айсилу. Юні, щасливі. Він у синьому костюмі, на голові біла феска. Вона у білій сукні з блакитним поясом, на голові також феска, тільки голуба, і вища, ніж у нареченого. Перегорнув сторінку — молоді ведуть коня. Придивився до обличчя Ахтема. Дивно, але не впізнавав він його зараз. Знав, що то Ахтем по тому, що поряд з ним Айсилу. Айсилу, звичайно, теж зараз не така, як на світлині.

— Обличчя не важливе, — прозвучав голосок Айше.

Він став гортати товсті сторінки одну за іншою. Подивився наступні фото вже не так уважно, поки не здалося йому, що прогортав щось знайоме. Повернувся до фотографії, що промайнула — це було єдине групове фото, що трапилося йому в альбомі, на якому у три ряди стояло чоловік п’ятдесят, а то й більше. Стояли на сходах до красивої старовинної будівлі. І будівля здалася знайома, ніби Сергійович там також був.

Він задумався. Закрив очі.

— От дурень! — прошепотів про себе. — Це ж Слов’яногорськ! З’їзд бджолярів!

Нахилився ближче до фотографії, став у обличчя вдивлятися. Але обличчя були дрібними, при наближенні замість того, щоб ставати більш чіткими, вони зливалися.

— Айше, а де тут твій тато? — гість підняв очі на дівчинку.

Вона підійшла, уважно придивилася і впевнено пальчиком вказала на людину, що стояла у другому ряду з лівого краю. Сергійович безпомічно втупився у обличчя Ахтема.

— А у вас є лупа? — знову підняв погляд на Айше.

Вона принесла. Сергійович узяв лупу на ручці, підніс до світлини. Вгледівся у обличчя Ахтема. Так, це був він. Худий, вилицюватий, з акуратно підстриженими вусиками, ніби намальованими тушшю під носом. Рука сама повела лупу по обличчям інших учасників з’їзду. Дивно, але і всі решта йому видавалися цілковито незнайомими.

«Ну так, скільки часу минуло, — подумав. І раптом завмер злякано. — Я ж також тут маю бути!»

Знову поводив лупою по обличчях. Потім розгублено і прохально на Айше глянув.

— А ти можеш мені допомогти? — попросив. — Спробуй мене тут знайти? Я там також маю бути!

Вона підійшла ближче, торкнулася правим плечем його лівої руки, вгледілася у знімок. Потім обернулася до Сергійовича, уважно його обличчя роздивилася. Сергійович ледь помітно посміхнувся, зрадівши тому, що ліва рука дотик плеча Айше відчула.

А її пальчик тим часом придавив фігуру чоловіка у верхньому ряду справа.

— Ось ви! — твердо сказала вона і зробила крок назад.

Сергійович навів лупу на правий край групи, на обличчя, вказане Айше. Молодий чоловік, круглолиций, поголений, коротка зачіска, сірий піджак чи костюм. Важко сказати, адже брюк не видно.

«Я? — засумнівався подумки Сергійович. — Ні, не схожий...»

Озирнувся на трюмо.

— У вас дзеркало є? Щоб подивитися?

— У ванні, — відповіла Айше.

Увімкнувши світло, увійшов Сергійович у затишну ванну кімнату. Під пахвою лівої руки — збільшувальне скло на ручці, у правій — альбом відкритий. Зупинився перед умивальником, втупився у настінне дзеркало, став своє неголене, обвітрене обличчя розглядати. Підняв ближче до очей альбом, направив лупу на обличчя себе молодого.