Андрей Курков - Сірі бджоли

Двері Айсилу відчинила. Провела його до кімнати — він одразу на дзеркальне трюмо під стінкою подивився. Дзеркало все ще тканиною завішено, свічка горить там, де і минулого разу. Тільки друга свічка, стеаринова.

— Бекира арештували, — повідомила вона, і в голосі її задавнений, втомлений біль прозвучав. Ніби до колишнього горя, що вже всі душевні сили забрало, нове додалося.

— За що? — Сергійович ошелешено в її очі подивився.

— Обшук був. Слідчий сказав, що Бекир церкву пограбував і свічки церковні вкрав. А свічки, — вона озирнулася на ту, що перед дзеркалом маленьким полум’ям тріпотіла, — хтось нам на порозі залишив, коли електрика пропала. Бекир у той день у Белогорськ їздив. Як він міг тут церкву пограбувати?

Сергійович напружився.

— Та не він це! Точно! — проговорив після паузи загальмовано. — Це я вам свічки приносив! Мої вони! Не крадені! У нас церкву розбомбили, от я їх і взяв...

Очі Айсилу загорілися.

— Ваші? — перепитала вона, ніби не повірила його словам.

— Ось, такі самі! Вам приніс! — витягнув він з пакета паперовий згорток, на стіл поклав, розгорнув папір.

— Ну слава Аллаху! — вирвалося у хазяйки разом із полегшеним зітханням. — Тоді ви їм скажете? Так? Що це ви принесли?

— Звичайно! Скажу! А кому?

— У Бахчисарай його забрали, у поліцію!

Цього ж дня, посадивши Айше на пасажирське сидіння, щоб дорогу показувала, приїхав Сергійович у Бахчисарай.

— Ви до кого? — спитав черговий.

— До начальника. Щодо одного хлопця з Албата, Бекира...

— Мустафаєва? — перепитав черговий, криво усміхнувшись. — Із якого-такого Албата? Він з Куйбишевого! А ви йому хто?

— Ніхто! — Сергійович розгубився. — Я тільки хотів сказати, що свічки церковні я їм дав! Не грабував він церкви!

— О як! — молодий поліцейський подивився відвідувачу пильно в очі. — Зрозуміло. Так, а нащо вам начальник? Вам його слідчий потрібен! Документи покажіть!

Пасічник простягнув свій бувалий український паспорт.

— А що ж ви російський не отримали? — здивувався поліцейський, узявши документ до рук. Погортав. Зупинився на штампі прописки. Підняв ще більш здивований погляд на прохача.

— А вкладиш про в’їзд де?

Сергійович простягнув йому і вкладиш, учетверо складений.

— Не шануєте ви документи, — похитав головою поліцейський. — Тут почекайте! — сказав і пішов у глиб коридору.

Повернувся не сам. Разом з ним коротко підстрижений чоловік років сорока прийшов, у чорних брюках і синій сорочці. У руках він тримав паспорт Сергійовича разом з російським вкладишем.

— Ну що, — заглянувши у документ, повернув чоловік погляд на пасічника. — Сергію Сергійовичу, пішли!

У кабінеті, куди привів його слідчий, три столи були завалені папками і паперами.

Коротко стрижений невиразно представився і всівся за стіл біля вікна. Рукою вказав пасічнику на стілець з другого боку.

«Трифонов, Грифонов?» — все ще намагався подумки Сергійович розшифрувати почуте, у якому тільки перше слово «слідчий» зрозумілим було.

— Ну, розказуйте, — втупився йому цей чи то Трифонов, чи то Грифонов у очі.

Сергійович пояснював про свічки, про своє село і розбомблену церкву, про бджіл. А той слухав і кивав, але обличчя лишалося кам’яним і збайдужілим, ніби не вірив слідчий жодному почутому слову. Через це почав Сергійович нервувати.

— Я правду кажу, — додав він вже після того, як ніби у своїй розповіді крапку поставив.

— Церковні свічки з православного храму ви мусульманам дарували? І як же це вас сподобило до такого екстремізму вдатися? — промовив слідчий голосом людини, яка дійсно чомусь страшному жахається.

— А що такого? — Сергійович здвигнув плечима. — Електрики ж у них не було? Я у себе в селі також ними вечори присвічую. У нас світла в селі третій рік як нема!

Слідчий повернувся. На ікону Богоматері, що на стіні висіла, погляд підняв, а потім на портрет президента російського, що праворуч від ікони глянув.

Трифонов-Грифонов витягнув з ящика столу кілька листів паперу і ручку. Здвинув папери в бік, щоб місце перед відвідувачем розчистити.

— Пишіть! — сказав. — Все, що ви мені розказали, тільки з деталями.

Запихкав Сергійович над папером.

— Нічого, якщо помилки будуть? — підняв очі на слідчого.

— Нічого, виправимо, раптом що!

Хвилин двадцять у пасічника пішло на письмовий переказ цієї історії. Слідчий сидів, терпляче чекав. Потім узяв до рук, перечитав три листи паперу, написаних нерівним почерком. Вийшов з ним з кабінету, нічого не сказавши.