Андрей Курков - Сірі бджоли

«Що ж це?» — занепокоївся пасічник і вирушив вниз у селище, не зовсім розуміючи: навіщо, але з твердим бажанням до будинку Айсилу підійти і у вікна до них зазирнути.

Цього вечора, може через дощ, а може тому, що ще не пізно було, але життя у Албаті і чулося, і бачилося. Одразу дві машини трапилися Сергійовичу на вулицях і обидві своїми фарами паркани-будинки освітили. А потім хтось з ліхтариком у руці повз пройшов. І собаки загавкали. І кажан над самою головою пролетів, махаючи крилами не так, як птахи, а жорстко, ніби крила у нього з клейонки зроблені.

Зайшов Сергійович у знайомий двір, зупинився під виноградом у широкому затишному тунелі. Листя виноградні над головою під вітерцем зашелестіли. Він наблизився до найближчого від порога вікна і побачив, що у будинку світло горить. Неяскраве, але достатнє для вечірнього Життя. Пригадав, що на вікнах у будинку тюлеві занавіски висять. Навшпиньки піднявся, всередину зазирнув. Три запалені тонкі церковні свічки на столі побачив. Знову душею тепло благодатне розлилося. Посмішка у Сергійовича на губах з’явилася. Вийшов він тихенько з двору. З вулиці ще разок на будинок Айсилу озирнувся.

«От би де жити! — подумав. — Тепло, тихо, виноград...»

І вирушив назад. Не поспішаючи, зупиняючись і озираючись навсібіч. На обочину сходив, чуючи звук мотора за спиною чи наближення фар, що сліпили.

«Так, якби там продати, а тут купити?» — розмріявся він, вже із; селища виходячи.

І озирнувся знову на затишну, мирну темінь, у яку відсутність електрики Албат занурило.

«Тільки кому ж там продати? — задумався. — Хто туди захоче?» Дивно, але і ця думка, що його раптові бажання перекреслювала, не дуже засмутила.

— Нічого-нічого, — прошепотів він їй у відповідь, вже вздовж виноградників дорогою вгору до пасіки піднімаючись. — На всякий товар є свій покупець. Треба тільки його дочекатися!

Коли сонце на гору лягало, вийшов за звичкою Сергійович на пагорб. Останні промені втомлено-жовтого кольору ще падали на Албат. Вони, ніби збільшувальне скло, наближали селище, робили більш видимими його будинки, його сірі шиферні дахи і дахи кольорові — зелені і червоні, його приземисту мечеть і церкву.

День вимикав світло повільно. Сонце закочувалося і на долину опускалася тінь гори, тінь літнього дня, що відходив. Селище «зникало». А Сергійович стояв на пагорбі над виноградниками і думав про своє. І прокинувся він від дум, коли у нещільній темноті, що долину заповнила, не дружно, по одному запалювалися вуличні ліхтарі. А вслід за ними то тут, то там засвітилися вікна.

— Ну слава богу, — зрадів Сергійович. І виникло відчуття, ніби це він їм електрику дав. Ніби недарма він тут стояв півгодини, а то і більше, доки не зайшло сонце, доки не втратило повітря свою прозорість. Стояв, щоб доставку нічного світла до Албата проконтролювати.

Освітлене вечірніми вогнями селище виглядало більш романтично і привабливо, ніж при сонячному світлі. Вогні ліхтарів підкреслювали лінії вулиць, підкреслювали і немалий розмір Албата, адже вулиць і провулків у ньому не менше двох десятків було! І подумалося Сергійовичу, що саме зараз у світлі вуличних ліхтарів бачить він там внизу селище з незвичайною, казковою назвою Албат, яка на в’їзді-виїзді з нього не вказана. І всередині будинків за освітленими вікнами також зараз Албат живе, дихає, і своєю «албатською» мовою говорить. А от коли вдень чи увечері до настання темноти і запалювання ліхтарів, то перед його очима те саме Куйбишеве, яке російською, тобто «по-куйбишевськи» говорить, яке мало чим від Малої Староградівки відрізняється, якщо, звичайно, на південну рослинність уваги не звертати.

Захопила пасічника ця думка і далі за собою його розум повела. Подумав він про те, якщо не дають у селище електрики, то воно і вночі лишається Куйбишевим. І тоді знайомий йому «незатишок» можна тільки свічками запаленими відігнати!

Думки далі самі по собі на його рідну домівку перескочили. І сум короткочасний виник у очах Сергійовича. Він буржуйку свою, що посеред кімнати стояла, пригадав. Пригадав тепло, яке вона йому всю зиму і частину весни дарувала. Але буржуйка разом з домівкою далеко були і під наглядом Пашкиним, так що все одно вогні Албата сум у його очах висушили і повернули йому той спокійно-радісний настрій, перебування у якому життя врівноважує і ілюзію створює, ніби спокій — то і є щастя!

Намилувавшись освітленим вечірнім Албатом, розвернувся Сергійович, щоб до палатки і пасіки свій спокій і умиротворення понести, але раптом увагу його далека сирена привернула. І навіть не одна сирена, а кілька, якщо це тільки не гірське відлуння гралося. Озирнувся він знову і побачив далеко, за селищем на дорозі, уздовж Бельбека, що до Албата веде, червоні відблиски тривожних маячків. Кілька машин поспіхом до будинків селища наближалися. Сирен тепер точно звучало кілька, і звуки їх, хоча ще і віддалені, ставали все голосніші.