Андрей Курков - Сірі бджоли

До сьомої вечора справа була зроблена.

За вечерею Айсилу все на Сергійовича допитливо поглядала. Іноді вона обмінювалася із сином і донькою кількома словами татарською, але неголосно, тихо, щоб гостя не бентежити.

— І вони навіть не натякнули? — спитала вона уже за чаєм, підсовуючи ближче до Сергійовича тарілку з пахлавою.

Він мотнув головою. Зітхнув.

— Все одно добре, що ви з’їздили! — знову Айсилу на гостя подивилася. — Сказані слова не зникають, вони лишаються! Особливо питання! Ті, з ким ви говорили, будуть тепер про Ахтема думати!

Сергійович тривожно на хазяйку подивився. А потім озирнувся, знайшов поглядом свій мобільник, що в кутку кімнати, на підлозі, на краєчку товстого темно-червоного килима лежав-заряджався.

«Не забути б», — подумав.

І знову у пам’яті голос Івана Федоровича із Сімферополя прозвучав: «Скажіть його вдові...» Глянув Сергійович на Айсилу. Хотілося їй щось хороше сказати. Тільки ось що? А у плечах ломота відчувалася, важкість. Кисті рук болять. Все-таки вугілля кидати — не дитячі забавки!

— Я вас відвезу, — запропонував Бекир, коли вечеря скінчилася.

— Не варто, — відмахнувся Сергійович. — Треба пройтися! Руки ось у мене сьогодні працювали. А ноги — ні! Хай походять!

Айсилу провела його до дверей і на порозі пачку рублів йому передала.

— Це за мед, — сказала вона. — Ми його по гарній ціні продали! І наш, і ваш!

Не перераховуючи, тицьнув Сергійович гроші до кишені.

Вийшов з двору і знайомою дорогою у бік мечеті пішов, щоб перед нею ліворуч разом з дорогою повернути.

Небо опускалося все нижче, сутінки сідали, але справжня темнота, яку Сергійович із дитинства по Донбасу знав, сюди не приходила. Десь гавкав собака. З іншого боку до одинокого подорожнього жіночий голос долинув, голос, який когось кликав дивним, нечітким ім’ям. Може собаку, може, кота.

Уже піднімаючись уздовж виноградників, Сергійович зупинився й скрушно похитав головою. Забув він таки у них свій телефон! А повертатися не було ні бажання, ні сили. Та і не так вже він йому і потрібні! Це ж ніби як ключі від залишеного далеко дому з собою носити. Ніби і важлива річ, а користі мало. Думки Сергійовича переключилися на рідне село, на будинок свій, на Пашку. За спиною тремтіли, віддаляючись, вогники Албата, який у вказівниках «Куйбишевим» зветься.

Не спалося Сергійовичу цієї ночі. Спочатку їжаки заснути заважали — надто голосно чмихали. Потім думки тривожні в голову лізли. І все про те саме: випадково чи навмисно той Іван Федорович із ФСБ Айсилу вдовою назвав? І чомусь саме зараз, уночі, остаточно повірив Сергійович словам ефесбешника, повірив, що серед живих Ахтема більше немає І не Ахтема йому тепер стало шкода — його він майже не пам’ятав, а якщо і пам’ятав, то був зовсім інший Ахтем, на двадцять років молодший. Шкода йому стало Айсилу і її дітей. Хоча якщо чоловік вже майже два роки, як зник, як вона може сподіватися, що він живий? Вона ж розумна жінка. Вона розуміє, що якщо викрали його, а машину покинули, значить їм його життя потрібне, а не «нива» чи гроші. А раз комусь потрібне було його життя, значить відібрали його. Інакше знайшов би він спосіб повідомити, що живий.

Повернувся Сергійович на бік, потім на живіт. Все ніяк зручної позиції тілом знайти не міг. Знову ліг на спину. Стало йому у опальнику жарко. Мішок і так був напіврозстебнутий. Усівся у темноті. Пригадав, що хотів Миколая Чудотворця картонного відшукати, щоб не дарма церковна свічка у наметі вечорами горіла. Виліз з мішка, труси сині «сімейні» підтягнув. Дістав ліхтарика. Поводив променем по тісному намету, затримав його на мить на баночці із загашеною свічкою. Потім вимкнув і знову у спальник заліз. Заснув від того, що втомився думати. І проспав недовго, може, години три чи чотири. А коли очі відкрив — крізь брезент тисячі голок сонячного світла пробивалися, але пробитися не могли. Тому очам не заважали.

Натягнув Сергійович спортивні штани і футболку. Назовні вибрався. І під сонце, що сліпило, потрапив. Замружився, узяв ряднину, і влаштувався у тіні біля найближчого вулика. Під неголосне дзижчання бджілок і прокинувся остаточно. А потім багаття розклав, у чайник води з баклажки налив. У носі дим залоскотав. Чхнув. І після чхання зазвучала у його вухах природа голосніше. Ніби пробки з вух повилітали. І птахи заспівали ближче, і бджоли задзижчали більш дзвінко.

На фоні природи, що раптово увірвалася в його слух, розрізнив він іще один знайомий звук — звук мотора машини, що наближалася. Вийшов до дороги і побачив блакитну «ниву». Бекир зупинив машину поряд із Сергійовичем. Передав йому мобільник із зарядкою, що він забув, і пакет з коржиками та овочами.