Андрей Курков - Сірі бджоли

Далі, після декількох сходинок угору, ішов Сергійович слідом за черговим сіруватим довгим коридором повз високі дерев’яні двері. У кінці коридору повернули вони ліворуч і ще пройшли з десяток дверей, перш ніж супроводжуючий Сергійовича військовий не зупинився біля однієї і не постукав, після чого одразу відкрив і засунув туди голову.

— Іване Федоровичу, ось він!

І впустив черговий втомленого стояти відвідувача до просторого кабінету. Впустив, а сам за ним не пішов. Навпаки, двері зачинив, залишивши Сергійовича на самоті з чоловіком, який за робочим столом сидів, у темно-синьому костюмі і з червоною краваткою на голубуватій сорочці.

Сергійович озирнувся на двері, що закривалися.

— Сюди проходьте! — покликав його ввічливо господар кабінету. — Ви ж хотіли поговорити!

— Так, але у нього мій паспорт, — розгубився пасічник.

— Тут ваш паспорт, — Іван Федорович узяв великим і вказівним пальцями документ і помахав ним над столом. — Сідайте!

Сергійович усівся. Стілець з підлокітниками по інший бік столу одразу здався йому надто жорстким.

— Ну, розказуйте, звідки ви цього Ахтема знаєте? — спитав Іван Федорович.

Сергійович не без утоми у голосі розказав про давній з’їзд пасічників у Слов’янську, про кімнату у пансіонаті, про розмови.

Іван Федорович слухав, дивився на монітор комп’ютера і кивав.

— А скажіть, у вас ще є такий знайомий Петро? — спитав він раптом.

Сергійович остовпів.

— Петро? — перепитав він. — Який Петро?

— Ну, ви з ним «есемесками» обмінювалися, — і Іван Федорович трохи ближче до себе присунув правий край монітора, ніби звідти щось вичитував. — Ви його ще питали «Живий?», а він вам відповідав «Живий» і так кілька разів...

— А звідки ви знаєте? — вирвалося у Сергійовича.

Іван Федорович посміхнувся.

— Ну, самі подумайте! Або краще пригадайте, як ви мобільний і паспорт на в’їзді до Росії здавали? Пригадали?

Пасічник задумався. Зринув у пам’яті увесь той день у деталях: і трансформаторна будка з написом «За 18 км російські окупанти», і Чонгар, і будиночок, у якому з ним цілу годину чоловік у цивільному говорив. І журналісти біля машини із вибитим склом, і гроші на ремонт...

— То що це за Петро? А? — повторив питання своє господар кабінету, витримавши ввічливу паузу.

— Та товариш мій із сусіднього села, їх також обстрілюють, — проговорив Сергійович і правою рукою перевірив карман штанів — мобільник лежав на місці.

— А хто їх обстрілює?

— Ну ці, наші, сепаратисти, — невпевнено сказав пасічник.

— Ваші сепаратисти? — замислено перепитав Іван Федорович. — Значить, Петро не сепаратист, раз сепаратисти по ньому стріляють?

— Ні, він... — почав відповідати Сергійович і зупинився, розуміючи, що так може довідповідатися і до такої правди, за яку йому тут непереливки буде. — Він просто живе там... Але ж я з іншого питання до вас! Чого ви мене допитуєте?

— Як? — здивувався Іван Федорович. — Що ви? Це не допит! Це розмова! Оскільки ви вже все одно до нас прийшли, чого б і не спитати? Ви зрозумійте — ви тут іноземець, який приїхав із зони бойових дій. Тут ось написано, — він кивнув на монітор, який Сергійовичу не було видно. — «Впущений із гуманітарних мотивів». Тобто, вас із вашими бджолами пожаліли і впустили до Росії. Тому я б вам радив слідкувати за словами, щоб ніхто не міг вас звинуватити у чорній невдячності...

— Та я що? Я тут як миша сиджу. Тільки бджолами своїми і займаюся!

— Ну от і сидіть як миша далі, але не довше дев’яноста днів! А стосовно вашого Ахтема, скажіть його вдові, що хай у поліції зв’язки шукає. До цього випадку або Кримське ополчення причетно, або козаки.

Зі всього почутого застрягла одразу у мозку Сергійовича фраза «скажіть його вдові». На лобі піт холодний виступив. Він втупився в очі господаря кабінету, що вже замовк. Очі у Івана Федоровича волошковими виявилися.

— Вона що, вдова? — уточнив Сергійович.

— Обмовився, — Іван Федорович спробував посміхнутися і це йому майже вдалося. — Справу ж не закрито. І таких справ два десятки у поліції лежить. Не у нас! То ж ідіть, ось ваш паспорт!

Сергійович піднявся, забрав документ, перевірив: чи на місці вкладиш.

— Там праворуч коридором і ще раз праворуч! — напучував його Іван Федорович.

Йти одному уздовж довгого коридору Сергійовичу було нелегко. Все здавалося, що праворуч чи ліворуч різко відкриються двері і хтось безликий, але з сильними руками, затягне пасічника всередину. Але двері пропливали повільно повз, і хоча йшов він обережно, ніби по мінному полю, але на таблички з посадами, прізвищами й ініціалами, що прикрашали кожні з них, очі піднімати не встигав чи не дозволяв собі.