Андрей Курков - Сірі бджоли

Незабаром виїхала блакитна «нива» на спокійну, тінисту і тиху вулицю.

— Ну ось, прибули! — Бекир зупинив машину біля бровки тротуару. — Тут поряд. Це ось перший номер, — він показав на кутовий будинок праворуч. — А в них тринадцятий. Коли зайдете, скажіть, що вам у приймальню!

Перші кроки бульваром далися Сергійовичу важко. Навіть закашлявся він чи то від хвилювання, чи то від страху. Наче організм хотів у свого хазяїна жалість викликати і тим самим попросити його дурниць не робити, і, тим більше, не казати. Тому, переживаючи і кашель, і страх, ішов пасічник невпевнено, дивлячись собі під ноги, ніби боявся, що хтось поряд іде і вже за ним слідкує. Але бічним зором бачив, що будинків праворуч немає, а стоять тільки дерева. І дерева ці ніби йдуть з ним разом, нога до ноги, бо не лишаються вони позаду.

Зупинився різко Сергійович. На дерева озирнувся, за спину собі глянув. Нікого за спиною. Похитав головою, намагаючись опанувати свої думки і відчуття. І вже більш твердою ходою далі вирушив, все ще перевіряючи бічним зором поведінку бульварних лип і акацій. Дерева тепер залишалися на місці, тобто позаду. А значить, йшов Сергійович до мети.

Метою виявилася величезна, але не висока, що розповзалася навсібіч, наче павук із червоним животом і білою спиною, будівля за адресою «Бульвар Івана Франка, 13». У центрі під портиком і кількома колонами розташувався центральний вхід, висунутий метрів на два до проїжджої частини. Перед сходами до дверей, Сергійович на мить забарився, але тут пластикові, недорогі і несолідні двері перед ним відкрилися і з них вишмигнув чоловічок у сірому костюмі з папочкою у руці. Вишмигнув і, обійшовши пасічника, який не встиг йому поступитися дорогою, зник.

Чи то цей чоловічок, чимось смішний, а чимось жалюгідний, викликав у Сергійовича внутрішню посмішку, чи то двері дешеві, але останні дві сходинки до порога серйозного закладу пасічник подолав легко і навіть сам того не помітив, як всередині опинився. Обличчям до обличчя з військовим і озброєним чоловіком, що контролював вхід-вихід.

— Ви куди? — холодно спитав той.

— Мені до приймальні, — завчено промовив Сергійович.

— Повідомляти чи скаржитися?

На це питання відвідувач відповісти не зміг, але черговий і не збирався чекати відповіді. Можливо, це був традиційний жарт, який виник саме тут на посту через нудотність одноманітного стану?!

— Документи?

До цієї вимоги Сергійович був готовий.

— Україна? — здивувався черговий і взявся гортати м’ятий синій паспорт. Зупинився на сторінці з пропискою. — Донецька область?

Сергійович кивнув.

Після цього черговий вивчив вкладиш в’їзду до Російської Федерації.

— Притулку вам не дадуть! — твердо сказав він, ніби точно знав, навіщо цей відвідувач до ФСБ заявився. — Дев’яносто днів — і додому! Зрозуміло?

— Та не треба мені ваш притулок! Я стосовно іншого питання!

— І якого ж? — У голосі чергового почулися нотки втоми.

— Людина зникла. Два роки тому. Викрали...

— Це до міліції!

— Мене його дружина попросила до вас приїхати...

— Дружина попросила? — пожвавився військовий. Вочевидь, не часто такий аргумент чув. — Ну і як же його звати?

— Ахтем Мустафаєв.

— Татарин?

Сергійович кивнув.

Черговий якось дивно скривив губи.

— А вам він хто? Чи вам його дружина кимось доводиться? — проговорив він і знову опустив погляд на український паспорт відвідувача, погортав, затримався на сторінці із записом про шлюб.

— Ну, почекайте тут! — сказав наказовим тоном. І пішов, залишивши замість себе іншого чергового.

Сергійович стояв неприкаяний, слухав скрипіння вхідних дверей, що відкривалися і закривалися. Усі, хто входив чи виходив, були у цивільному. У костюмах з краватками. І це незважаючи на літо, незважаючи на спеку! А черговий кивав їм і ліниво зазирав у посвідчення, що пред’являлися.

Ноги від марного стояння загули. Пошукав Сергійович поглядом стілець чи лавку, але не знайшов. Прицмокнув невдоволено губами і тут же на собі спіймав запитальний погляд чергового. Зітхнув. Подумав, що недарма він сюди їхати не хотів. Ой недарма! Але тепер вже що? Паспорт забрали, а значить — стій і чекай!

Перший черговий з’явився хвилин за п’ятнадцять, коли до всіх неприємних відчуттів у ногах Сергійовича додалося ще і нервове відчуття голоду.

— Ходімо! — покликав він Сергійовича з другого боку поста. — Пропусти! Я його вже вписав! — останні слова перший черговий сказав другому.