Андрей Курков - Сірі бджоли

Чомусь із далекого дитинства голос бабусі продзвенів — бабуся до самої смерті дивним голосом говорила, голосом, який не старів і за яким не можна було вік вгадати. «Ніколи Устимові в очі не дивися! Небезпечно!»

Устим був їхнім сільським божевільним, здебільшого нешкідливим. Але дійсно, варто було комусь зазирнути йому в очі, як він одразу за цією людиною йшов і не відходив від неї годинами. А якщо людина приходила додому, Устим лишався на порозі. І сидів там, доки його погрозами і криком не проганяли.

Попереду залишався ще один коридор. Тут пасічник пришвидшив крок і дивився лише собі під ноги, доки не спустився сходами до чергового.

Уже відійшовши метрів на десять від входу, озирнувся. Помітив, що досі стискає у руці паспорт із вкладишем. Сховав його до кишені. Потім дістав мобільник, хотів час перевірити, але зрозумів, що акумулятор сів.

Не поспішаючи дійшов до початку бульвару, туди, де Бекир його зараз чекав, чекав, мабуть, з якимись новинами. А які у нього новини? Ніяких! Якщо не рахувати того, що цей Федорович Айсилу вдовою назвав. Він, правда, сказав потім, що обмовився, але може хіба чоловік, що у такій службі працює, обмовитися?

«Ні, — думав Сергійович ідучи, — саме це він і хотів повідомити. А сказати більше, мабуть, не мав права! Адже хіба можна так випадково і безпідставно жінку „вдовою“ назвати?»

Блакитна «нива» стояла на місці. Сам Бекир поряд у тіні від сонця ховався. Їв морозиво. Побачив пасічника, відкусив від конуса шматок більший, щоб швидше із морозивом закінчити.

— Машина відкрита, сідайте! — крикнув.

Хвилини за три поїхали назад. Через спеку опустили скло у передніх дверях. У машину разом із теплим вітром увірвався шум міста. Говорити при такому шумі було важкувато. Коли виїхали на Севастопольське шосе, Бекир підняв скло у своїх дверцятах і стало трохи тихше.

— Що вони вам сказали?

— Нічого конкретного, — сказав Сергійович, вирішив, що про слово «вдова» не варто згадувати. — Зі мною один у цивільному говорив. Порадив шукати зв’язки у поліції. Сказав, що два десятки таких випадків, і винуваті козаки і Кримське ополчення.

— І більше нічого?

— Ні, — Сергійович заперечно мотнув головою.

— Все одно дякую! — сказав Бекир і зітхнув. — Мама дзвонила, на вечерю нас чекає... і ще просила вугілля помогти розвантажити.

— Вугілля? — пожвавився Сергійович. — Звичайно! А навіщо вам вугілля?

— На зиму, ми вугіллям топимо!

Сергійович прикрив очі. Пригадав свої вугільні запаси. Руки, які на колінах лежали, ніби знову тепло буржуйки відчули. Посміхнувся він. І задрімав, раптову втому відчув — і нервову, від візиту до контори з довгими коридорами, і фізичну — від спеки.

Тільки той, хто з вугіллям з дитинства справу має, може легко визначити, скільки тонн вугілля у купі, зваленій самоскидом на землю лежить. І не треба для цього радіус чи її висоту вимірювати. Досить поглядом знавця окинути і подумки це вугілля зважити чи з тими купами, які вже в твоєму домі згоріли, порівняти.

— Тут тонн п’ять, точно! — не здавався Бекир, поки кидали вони його лопатами до тачки, щоб відкотити потім до задньої сторони дому і зсипати до погреба-вуглярки з маленькими дверцятами і пологою бетонною підлогою, зробленого людиною, що зналася і тямила про тонкощі життя з твердим паливом.

Сергійович знову мотнув головою, але вже промовчав — він-то бачив, що найбільше у купі тій заледве чотири тонни з гаком. Але тепер, дивлячись на кількість породи, що робила купу «рябою» і віднімала від купи її вагу, отримував він у своїх розрахунках навіть не більше чотирьох тонн вугілля. Чуючи, як хворобливо захищає Бекир свою правоту, про породу Сергійович вирішив не починати. Але, зрештою, коли наступні десять тачок відвезли до підвалу, а штовхали вони тачки по черзі, коли відчув Сергійович у руках втому, зупинився він біля дерев’яних — у півтори метри висотою — дверей. Зупинився, почекав Бекира, що йшов слідом.

— І що, вугілля у вас завжди таке? — спитав.

Бекир, звичайно, причину питання зрозумів. Витер долонею піт з чола.

— Трапляється, хороше завозять, чисте, ростовське. Але майже вдвічі дорожче, — відповів він. — А це з Донбасу. Обіцяли, що гарне буде... Та що тепер? Гроші ж вони наперед беруть, а водій зсипав і поїхав. До кого претензії пред’являти?

Сергійович кивнув, узявся за ручки тачки. Покотив її похилим бетонним пандусом, праворуч від якого сходи до підвалу спускалися. Тільки сходи до підлоги сягали, а пандус ні. Посипалося вугілля вниз. Почекали вони з Бекиром, поки пил вугільний уляжеться, а потім спустилися сходами і лопатами вугілля подалі вглиб відкинули, щоб місце для наступних тачок звільнити.